Метт Хейг - Як зупинити час

Наступного ранку за сніданком із шампанським у квартирі Гендріха сталася розмова, яку я досі часто згадую.

— Перше правило: не закохуватися. Є ще низка правил, але це головне. У жодному разі не закохуйся. Не кохай. Навіть не думай про кохання, — мовив він, змахуючи крихту вафель зі столу та підпалюючи сигару. Мабуть, тоді ми перейшли на «ти». — Дотримуйся цього правила — і все буде добре.

Я дивився крізь дим його сигари у вікно. А за вікном нещодавно пройшла буря та вивернула з корінням дерева у Центральному парку.

— Сумніваюся, що зможу колись покохати ще раз, — мовив я на те.

— І добре. Любити можна їжу, музику, вино та сонячні ранки в жовтні. Можна любити водоспади та запах старих книжок. Але любити людей не можна. Чуєш? Не прив’язуйся до людей. Намагайся відчувати якомога менше емоцій до тих, хто з’являється у твоєму житті. Інакше втрачатимеш здоровий глузд… — на мить він замовк. — Вісім років. Це друге правило. Не можна жити десь довше восьми років, бо потім починаються проблеми. Правило восьми років. У тебе буде чудове життя наступні вісім років, а потім я відправлю тебе на завдання. Після нього ти почнеш нове життя без привидів минулого.

Я повірив. А як я міг не повірити? Хіба я не загубився після того, як втратив Роуз? Чи не чекав я увесь цей час на можливість відшукати себе знову? Чудове життя. Може, це й було можливим. Життя з певною структурою. З метою. З чимось, за що можна триматися.

— Томе, ти знайомий з грецькими міфами?

— Трохи.

— Ну то я ніби Дедал. Той, що збудував лабіринт, аби вберегти мінотавра. Мені довелося збудувати лабіринт, щоб нас усіх уберегти. Цю організацію. Біда Дедала в тому, що, попри всю його мудрість, люди не завжди слухають його. Навіть син, Ікар, не послухав. Ти ж знаєш цю історію, чи не так?

— Знаю. Він разом із сином хотів втекти з грецького острова…

— З Криту.

— Так, з Криту. Але крила у них були з воску та пір’я, і батько…

— Дедал.

— Батько казав не підлітати близько до сонця та до води, щоб не розтопити віск і не намочити пір’я.

— Але, звичайно ж, він зробив і те, й інше. Піднявся надто близько до сонця — віск розтопився. А потім він упав у море. Так ось, ти зараз летиш не надто високо. Але раніше летів надто низько. Треба дотримуватися рівноваги. Ким ти себе бачиш, Томе?

— Точно не Ікаром.

— А ким же?

— Це велике питання.

— Це найважливіше питання.

— Не знаю.

— Ти більше схильний спостерігати за життям чи брати в ньому участь?

— Думаю, і те, й інше.

Він кивнув.

— А що ти вмієш?

— У якому розумінні?

— Де ти бував?

— По всьому світу.

— Ні, де ти був морально? Що ти робив? Скільки шляхів ти перетнув?

— Чому ти це питаєш?

— Бо у цій структурі правил я хочу дати тобі свободу.

Мені стало неспокійно. Мабуть, треба було довіритися своїм почуттям, але натомість я просто випив шампанського.

— А для чого потрібна та свобода?

— Ми довго живемо, Томе, — всміхнувся він. — У нас довгі та повні таємниць життя. І ми робимо те, що потрібно, — посмішка перейшла у сміх. Він мав дивовижно здорові та красиві зуби, особливо зважаючи на його вік. — А сьогодні — хот-доги!

Лондон, сьогодні

У нас довгі життя…

У Каліфорнії є дерево — остиста міжгірська довговічна сосна, — якій після ретельного підрахунку кілець виявилося п’ять тисяч шістдесят п’ять років. Дуже старе дерево — навіть з моєї точки зору. Останнім часом, коли мене охоплює розпач щодо мого становища, мені треба щось, аби відчути себе звичайним та смертним. І тоді я думаю про те каліфорнійське дерево. Воно існувало вже за часів фараонів. Коли заснували Трою, воно вже росло. Воно було тут від початку бронзової доби. Відтоді, як почала розвиватися йога. Відтоді, як по Землі ще ходили мамонти.

І воно спокійнісінько собі росло на своєму місці. Давало листя, втрачало листя. Давало нове листя. А тим часом вимерли мамонти. Гомер написав «Одіссею». Закінчилося правління Клеопатри. Ісуса розіп’яли на хресті. Сіддгартха Ґаутама[58] полишив свій палац, щоб вивчити, як перебороти страждання своїх підданих. Упала Римська імперія. Було взято Карфаген. У Китаї одомашнили азійського буйвола. Інки будували свої міста. Я нахилився над колодязем та у відбитті на воді побачив Роуз. Америка билася сама з собою. Минули світові війни. Заснували Фейсбук. Мільйони людей та тварин народилися, прожили своє життя та, спантеличені, пішли до своїх могил. А дерево росте собі, як і росло.

Такий собі урок від часу: все змінюється, і нічого не змінюється.

Я з головним болем стою перед двадцятьма вісьмома підлітками. Вони незручно відкидаються на спинки стільців, граються ручками, тишком перевіряють мобільники. Непроста група, але за своє життя я і не таких бачив. Грати п’яним матросам, волоцюгам та крадіям у забігайлівці в Плімуті точно не простіше.

Все змінюється, і нічого не змінюється.

— Іст-Енд[59] — мультикультурний район, бо він завжди таким був, — так я починаю урок про імміграцію до початку двадцятого століття. — У Британії взагалі немає корінного населення. Усі звідкись колись сюди приїхали. Римляни, кельти, нормани, сакси. Британія завжди була місцем, яке зробили з чогось іншого. Навіть те, що ми вважаємо сучасною імміграцією, почалося дуже давно. Понад три сотні років тому сюди приїздили індійці, яких наймали на кораблі Ост-Індської компанії[60]. Потім приїздили німці, євреї з Росії та африканці. І попри те що іммігранти завжди були частиною англійського суспільства, тривалий час до них ставилися наче до заморської дивовижі. Наприклад, у вісімнадцятому столітті з тихоокеанських островів до Британії приїхав чоловік на ім’я Омаї. Він прибув на одному з кораблів другої експедиції Кука, — я на мить спинився, згадуючи, як ми з моїм давнім другом Омаї сиділи на палубі корабля. Я показував йому монетку Маріон та розповідав, що таке гроші. — Омаї був настільки незвичним, що кожна більш-менш відома особистість того часу, включаючи короля, приходила з ним знайомитися та запрошувала на вечерю, — я згадав, як полум’я каміна виблискувало на його обличчі. — Його портрет написав один і найвідоміших тоді художників, сер Джошуа Рейнольдс[61]. Омаї дійсно прославився.

Омаї.

Давно вже я не промовляв його імені вголос. Відтоді як говорив про нього з Гендріхом у 1891-му. Але думаю я про нього часто. Думаю, що з ним трапилося. І ці думки лише посилюють мій головний біль. Мені