Метт Хейг - Як зупинити час

— Але вбивати доктора Хатчінсона…

— Томе, це війна. Невидима, але війна. Ми маємо захищатися.

Він понизив голос, бо повз нас на велосипедах проїжджали двоє чоловіків у ділових костюмах та з однаковими вусами. Колеса велосипедів були однакового розміру — мені це здалося дуже сучасним винаходом.

— А хто такий Омаї? — прошепотів Гендріх. Його брови злетіли вгору, наче крила горобця.

— Перепрошую?

— Доктор Хатчінсон писав про нього. З південних тихоокеанських островів. Хто він?

Я нервово розсміявся. Дивно, коли хтось знає твої найпотаємніші таємниці.

— Мій старий друг. Ми познайомилися в минулому столітті. Він приїздив до Лондона на якийсь час, але він не любить «світитися». Ми не бачилися років сто.

— Зрозуміло, — мовив Гендріх. — Зрозуміло.

Тут він опустив руку у внутрішню кишеню та дістав два бежевих квитки, один з яких простягнув мені.

— Чайковський. Сьогодні ввечері у мюзик-холі. Ці квитки в місті не дістати. Ви маєте дивитися ширше, Томе. Ви живете так давно, але й досі не бачите лісу за деревами. Але скоро побачите. Заради вашої дочки. Заради самого себе. Повірте мені. Ну а як ні, — всміхнувся він, — ризикуєте взагалі опинитися поза часом.

Ми всілися в червоні плюшеві крісла. Жінка, що сиділа поруч із Гендріхом (в екстравагантній червоній сукні з пишними рукавами, спідницею-кльош, високим горлом та вишивкою на грудях), підвелася та вийшла, а він нахилився до мене та нишком почав показувати мені відомих людей у залі.

— Чоловік на балконі. Ось, зараз нахилився, коло жінки в зеленій сукні. Той, на якого всі дивляться, але вдають, що не бачать, — я помітив добродушного на вигляд чоловіка з круглим обличчям та охайно підстриженою сивою бородою. — Це Ендрю Карнеґі, титан індустрії. Заможніший за Рокфеллера. І щедріший. Але він уже старий — скільки йому лишилося, років десять? Може, трохи більше? Щоправда, кожен шматочок його сталі житиме в залізницях по всій країні ще багато століть після його смерті. Цей хол, що він побудував, можна сказати, на кишенькові гроші, стоятиме тут, коли сам він вже примíряє дерев’яний макінтош[57]. Власне, саме для цього він його і збудував. Щоб його ім’я жило в майбутньому. Заможні люди так роблять. Як тільки вони досягають комфортного життя і знають, що їхні діти так само житимуть у комфорті, вони починають турбуватися про спадщину. Слово «спадщина» звучить якось сумно, чи не так? Така безглузда річ. Стільки праці для майбутнього, у якому їх не буде. А що таке взагалі спадщина, містере Азар? Хіба не наймарніша спроба замінити те, що маємо ми з вами? Сталь, гроші, гарні концертні зали — все це не дарує безсмертя.

— Ми не безсмертні.

— Погляньте на мене, Томе, — всміхнувся він. — Я виглядаю так само, як і він. Але насправді я молодший за новонародженого. Мине двісті років, а я і досі буду тут.

— А як ви почуваєтеся? — я ризикував його образити. — Якщо чесно, мене завжди непокоїла перспектива провести кілька життів старим.

На мить мені здалося, що він усе ж таки образився, бо я перетнув якийсь кордон. Може, так і було, але він всміхнувся:

— Життя є життя. Тож поки я можу слухати музику та насолоджуватися шампанським і устрицями…

— Хіба нічого не болить?

— Є певні проблеми з кістками, іноді це заважає спати. Й імунітету від лихоманки та застуди більше немає. З часом і ви почнете це помічати. Усі фізичні переваги організму альби поступово зникають, і ми стаємо більше схожими на них. Втрачаємо наш біологічний захист. Але я нормально зношу біль, це не така вже й велика ціна за те, щоб жити. Життя — це найвищий привілей, і я один із найбільш привілейованих людей на планеті. Вам теж слід бути вдячним за це. Ви ще добряче поживете в наступному тисячолітті, коли мене вже не буде. І Аґнес теж. Ви бог, Томе. Живий бог. Ми з вами боги, а вони лише поденьки. Вам треба навчитися насолоджуватися своїм божественним існуванням.

На сцену вийшов кволий чоловік із напруженим виразом обличчя та рідким волоссям. Він став перед повним залом людей та вичавив з себе щось схоже на посмішку. Зал вибухнув аплодисментами. Якусь мить він стояв там та просто оглядав присутніх. А потім він — Чайковський — повернувся до невеличкої кафедри, узяв диригентську паличку та підняв її над головою. У такому положенні він завмер. Враження було таке, наче старий чаклун із чарівною паличкою збирає сили, щоб послати закляття.

У залі запала тиша. Я ніколи ще не чув такої тиші. Мабуть, усі затамували подих. Атмосфера була сучасна та висококультурна, але одночасно витончена та інтригуюча. Такий собі спільний ввічливий передоргазм.

Час вповільнився.

А потім зазвучала музика.

Я вже багато років не насолоджувався музикою, тому ні на що не чекав — як завжди.

Ударили труби, відтак у тиші заграли скрипки та віолончелі. Ніжна мелодія повільно переросла у справжню симфонічну бурю.

Спочатку не було нічого. А потім якось воно увійшло.

Хоча ні, увійшло — неправильне слово. Музика не входить — вона завжди всередині, вона збуджує емоції, про які ти сам не здогадувався. Це наче народження наново. З неймовірною жагою та енергією. Я заплющив очі. Описати словами свої почуття неможливо. Взагалі музика тому й існує, що цього не можна описати іншими засобами. Якщо коротко, то я раптом знову відчув себе живим.

І тут громом грянули всі труби, валторна та бас-барабан — і моє серце забилося так, що у голові запаморочилося. Чайковський, стоячи спиною до зали, наче діставав своєю паличкою музику просто з повітря — наче музика вже була там, просто її треба було відшукати.

А потім раптом усе закінчилося і композитор наче зів’яв. Увесь зал підхопився на ноги та скупав його оваціями і криками «Браво!», а він лише ледь помітно всміхнувся і так само вклонився.

— Він заткнув Брамса за пояс, еге ж? — прошепотів мені Гендріх.

А я не знав. Єдине, що я знав: добре знову повернутися у світ відчуттів.

Ще тоді я чудово розумів, що візит до мюзик-холу був частиною продуманої стратегії. Таким чином Гендріх пробирався у мою душу. Він не просто знайде мою дочку, а ще й подарує мені приємне життя, поки її шукатиме. Я ще не розумів, що мене купують, а коли зрозумів, то вже давно продався. Хоча, думаю, я продався ще тоді, коли він вперше сказав про Маріон. Просто йому треба було затягти мене в це. «Альбатрос» став для мене не тільки можливістю відшукати дочку, а й можливістю відшукати самого