Метт Хейг - Як зупинити час

я бачу, як люди біжать на бігових доріжках. Усі вони дивляться кудись вгору. Мабуть, там телеекран. У декого з них навушники. А одна жінка біжить та одночасно дивиться у свій айфон.

Місця більше не мають для людей жодного значення. Тепер люди наче напівприсутні десь однією ногою, а другою ногою у цифровому світі.

Намагаюся збагнути, де ж саме розташовувались прилавки, де продавали гусей. Вона стояла поруч і продавала фрукти з кошика.

Знаходжу.

На якусь мить спиняюся. Авраам тягне мене за повідок. Навколо кудись квапляться люди, вони не звертають на мене жодної уваги. Голова вибухає болем — мені доводиться спертися на цегляну стіну.

— Почекай хвильку, друже, — до Авраама. — Постіймо тут хвилиночку.

Дамбу спогадів прориває і мене збиває хвилею. Голова болить ще дужче, ніж на уроці. І на мить десь поміж звуків машин я відчуваю її. Відчуваю живу історію цієї вулиці, відчуваю власний біль у її повітрі. Охоплює така сама слабкість, як і в 1599-му, коли я наче очманілий прямував на захід та жадав порятунку.

Частина третя

Роуз

Боу[63], неподалік від Лондона, 1599 рік

Я йшов майже без зупинок три дні. Мої ноги почервоніли та вкрилися мозолями — вони просто пульсували болем. Очі пересохли, а повіки набрякли від кількох годин сну, що я примудрився урвати десь на узбіччі дороги та лісових стежок. Хоча сном це важко назвати. Спина боліла від лютні, яку я ніс із собою. Я страшенно зголоднів: ніколи в житті не був такий голодний. За останні три дні у мене в роті, крім ягід та грибів, і крихти не було. Хоча ні, крихта була: якийсь добрий сквайр[64] кинув мені шматок хліба.

Але то пусте.

Насправді я навіть радів болю та голоду, бо вони хоч трохи відволікали мене від важких думок. Здавалося, ті думки вже не вміщалися в моїй голові та виливалися назовні, отруюючи траву, дерева та струмочки довкола. Варто було мені заплющити очі, як я бачив матір високо у повітрі на тому стільці, її волосся маяв вітер. Я чув її крики.

За ті три дні від мене лишився хіба що власний привид. Я повернувся до Едвардстоуна вільною людиною, але лишатися там не міг. Усі вони були вбивцями. Кожен із них. Я повернувся в нашу хату, забрав мамину лютню та пошукав якихось грошей (не знайшов). А потім я пішов. Просто втік звідти. Я не міг більше ані секунди перебувати в Едвардстоуні. Не хотів більше ніколи бачити ані Бесс, ані Волтера Ірншо, ані будинку Гіффорда. Я хотів втекти від жахливого страху та втрати, від неосяжної самотності, але, на жаль, від цього не втечеш.

Я вже підходив до Лондона. Один шепелявий чоловік у селі Хакні сказав мені, що дорогою до Лондона я проминатиму село Боу, де відбувається Зелений ярмарок гусей[65] на Ферфілд-роуд — там буде їжа та «різні розваги». Божевілля вже почалося: просто на дорозі стояла корова та витріщалася на мене. Вона наче хотіла щось мені сказати, але сенс цього загубився десь у гармидері людей та тварин.

Я обійшов корову та попрямував далі. По обидва боки від мене височіли будинки, але, на відміну від інших сіл, тут вони майже без проміжків тулилися один до одного прямою лінією. Я зрозумів, що це вже почався Лондон. Попереду на вулиці гуляли страшенні натовпи людей.

Я згадав, як мати ненавиділа натовп, і її страх спалахнув у мені як почуття-привид.

Я наближався до натовпу і почав розпізнавати звуки. Вигуки торговців. Сміх пияк. Рохкання та сичання різних тварин.

Волинка. Пісні. Якийсь гармидер.

Я ніколи в житті не бачив такого безладу, і моє голодне марення його тільки посилювало.

Стільки людей. Незнайомці. Сміх. Сміх, що вилітав із людей, наче кажани з печер.

Стара з червоними щоками зітхає, як кобила. Вона несе на коромислі два кошики з рибою та устрицями.

Двоє хлопчаків б’ються коло нашвидкуруч збитої загорожі для свиней.

Прилавок із пирогами.

З хлібом.

З редискою.

З мереживом.

Дівчинка років десяти тягне повний кошик вишень.

З обох боків — прилавки зі смаженими гусями.

У калюжі лежить салат.

Веселий чолов’яга проходить повз мене та сміється з пияки, який не може звестися на ноги.

— Ще навіть не обід, а він уже як чіп. Уважніше, хлопче.

Кролики.

Двоє живих гусей, що махають одне на одного крилами та шиплять.

Знову свині. Корови. Пияки. Ще пияки.

Охайно одягнена сліпа жінка — її водить трохи замурзана дівчинка-сирота.

Кульгаві жебраки.

Жінка підходить до незнайомця, хапає його проміж ніг та шепоче якесь напівп’яне запрошення.

Бешкет коло прилавків з елем.

— Велетень «з Нідер Ланду», — оголошує якийсь чоловік. Поруч із ним — карлик «із Заходу», мабуть, аби підкреслити розміри велетня.

Чоловік ковтає шпагу.

Скрипаль. Волинщик. Флейтист глипає на мене підозріло, а його спритні пальці награють «Три ворони»[66].

А ще запахи. Усюди запахи. Смажене м’ясо, ель, сир, лаванда, лайно.

Мені знов запаморочилося, але я вперто прямував уперед.

Голод від смачних пахощів більше нагадував біль. Я підійшов до прилавка зі смаженими гусями та почав вдихати запах.

— Скільки за гуся?

— Три шилінги, друже.

Трьох шилінгів у мене не було. У мене взагалі не було грошей.

Я відійшов та випадково наступив комусь на ногу.

— Дивися куди йдеш, хлопче!

Хлопче, хлопче, хлопче.

— Хлопець. Я хлопець, — пробурмотів я. Хоча вісімнадцять у ті часи вважалися приблизно середнім віком.

Усе навколо почало обертатися.

Загалом я був здоровий. Одна з переваг моєї «особливості» полягала в тому, що я ніколи у житті не хворів. У мене не було застуди, мене ніколи не нудило, я і не чув про діарею (у 1599 році останнім могли б похвалитися одиниці). Але тоді мені стало зле.

Уранці пройшов дощ, але тепер сонце світило на землю з синього неба. Синього, мов вода у річці Ларк. Спека тільки погіршила моє самопочуття, яке вже і так було на межі.

— Мамо, — пробурмотів я у маренні. — Мамо…

Я думав, що помру просто там, і мене це не дуже бентежило.

А потім я побачив її.

Вона стояла коло кошика з фруктами та сердито на мене дивилася. Приблизно мого віку, тільки зовнішність мала відповідну. Темні очі мерехтіли з-під темного волосся, наче камінці у струмку.

Я підійшов ближче та почав роздивлятися сливи в кошику.

Мене охопило дивне відчуття — наче я вийшов з власного тіла.

— Можна мені сливу? — спитав я.