Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

— Надрукуємо ваш вірш в наступному номері «Антихриста», — повідомив Ревелстон, виглядаючи з вікна.

— Який це вірш? — здивовано запитав Гордон, вдаючи, що забув, хоча насправді чудово пам’ятав, кому надіслав кожен зі своїх віршів.

— Той, що про повію, яка вмирає. Він нам здався доволі вдалим.

Гордон встиг замаскувати самовдоволену посмішку здивуванням з відтінком сарказму:

— Ах, так! Про повію! Це один з моїх ключових персонажів. Наступного разу принесу вам про аспідистру.

Хлопчаче обличчя Ревелстона з копицею каштанового волосся сховалося в кімнаті.

— Якось прохолодно стало, — сказав він. — Може, зайдете? Пообідаємо.

— Та ні, краще ви виходьте. Я вже пообідав. Зайдемо у паб, вип’ємо пивка.

— Ну гаразд, тільки перевзуюся.

Гордон залишився чекати на вулиці. Про свій прихід він зазвичай повідомляв не стуком у двері, а камінцем, який жбурляв у вікно Ревелстона. Щось в атмосфері цієї квартири змушувало його почуватися недоречним і негідним бути тут присутнім; і хоча жодних видимих ознак помітно не було, але відчувалося, що тут мешкає представник вищого соціального прошарку. Тільки на вулиці чи у пабі він міг почувати себе рівнею Ревелстону. Самого ж Ревелстона така Гордонова думка добряче здивувала б — своє помешкання з чотирьох кімнат він вважав невеличкою коміркою. Вважаючи життя на околицях Ріджент-парку варіацією мешкання у нетрях, він обрав цю пролетарську квартиру, керуючись тим самим принципом, що і будь-який сноб, який заради адреси віддасть перевагу комірчині у престижному Мейфері. Чергова спроба втекти від свого оточення і стати поважним членом робітничого класу. Як і решта таких спроб, ця була приречена на невдачу. Ніколи чоловікові зі статком не вдасться вдавати із себе жебрака; про гроші, як і про подробиці злочину, рано чи пізно стане відомо.

На табличці, що була прикріплена до вхідних дверей, було написано:

В. Г. РЕВЕЛСТОН

«АНТИХРИСТ»

Квартира Ревелстона була на першому поверсі, а редакція розміщувалася внизу, у підвалі. «Антихрист» виходив друком щомісяця — видання з великими амбіціями сповідувало соціалізм лівого спрямування. Загалом, коли його погортати, то складалося враження, що на посаді головного редактора цього часопису перебував затятий нонкомформіст, який замінив Христа на Маркса і згуртував довкола себе прихильників білих віршів. Насправді ж, Ревелстон був не таким; як для головного редактора, він був занадто добродушний і м’який. На сторінках «Антихриста» могло з’явитися фактично будь-що, варто було йому почути, що автор гибіє недоїдаючи.

За хвилину з’явився Ревелстон, без капелюха, проте у лайкових рукавичках. З першого погляду видно статус. Одягнений був у типовому для інтелігенції стилі: старе твідове пальто (шили його на замовлення, і з часом воно набувало ще шляхетнішого вигляду), широкі фланелеві штани, сірий светр і черевики кавового кольору. В такому вигляді він вважав за потрібне з’являтися як на світських заходах, так і в ресторанах — демонстрував протест проти буржуазії, не розуміючи, що низам такі витівки не личать. Він був на рік старший за Гордона, але виглядав молодшим; високий, худорлявий, але широкоплечий, з грацією і аристократичними манерами. Та в цих його жестах і манері триматися було щось дружнє. Якась постійна готовність піти назустріч. Висловлюючи свою думку, він завжди чесав ніс, ніби за щось вибачаючись. Насправді, кожним своїм вчинком у житті він вибачався за свої статки. Якщо Гордона легко можна було образити натяком на порожні кишені, то Ревелстона — навпаки, фразою про грубий гаманець.

— Отже, ви вже пообідали? — інтелігентно перепитав Ревелстон.

— Так, щойно попоїв. Та, може, ви хочете їсти?

На годиннику було двадцять по восьмій. Востаннє Гордон їв опівдні. Так само, як і Ревелстон. Гордон не знав, чи Ревелстон голодний, але той чудово розумів, що поет, скоріше за все, давно нічого не їв, та й сам Гордон розумів, що редакторові про це відомо. Але кожен продовжував вдавати, що не хоче їсти. Вони лише зрідка обідали разом. Гордон не міг дозволити Ревелстону платити за себе, а ресторани і пристойні заклади були йому не по кишені. Сьогодні лише понеділок, а у нього тільки чотирнадцять пенсів. На них він міг дозволити собі хіба що кілька пінт пива, але аж ніяк не повноцінну страву. Кожна їхня зустріч відбувалася за мовчазної згоди, що вони не витрачатимуть більше шилінга за вечір. Таким чином зберігалася ілюзія, що їхні прибутки перебувають десь на одному рівні.

Вони рушили. Гордонові подобалося йти поруч із ним; він би з радістю взяв його під руку, хоча ніколи б не наважився зробити цього. Поруч з високим і ставним Ревелстоном він виглядав кволим і побитим життям. Свого редактора він обожнював і тому дещо соромився. Окрім елегантних манер, той був наділений рідкісними чеснотами і таким неймовірним ставленням до життя, якого Гордон ні в кого більше не зустрічав. Звісно, все це привілеї заможних людей. Гроші можуть дати дуже багато. Вони дозволяють бути терпимим, розважливим, не метушитися. Та попри все це, Ревелстон був іншим. Не заплив жиром, як більшість представників його класу (або ця доля оминула його, або ж це був результат його власних зусиль). Власне, більшість часу він і витрачав на те, щоб уникнути цієї долі. Саме тому він вкладав стільки зусиль і коштів у видання «Антихриста», який так і не зажив шаленої популярності на ринку. І це ще не все. Він підтримував жебраків на взірець поетів-невдах та вуличних артистів. Щодо витрат на себе, то Ревелстон намагався тримати їх на рівні восьмиста фунтів на рік. І страшенно соромився цього. Розумів, що бюджет не зовсім пролетарський, але не міг прожити на меншу суму. Вісім сотень для нього були як два фунти на тиждень для Гордона — базовий рівень витрат.

— Як справи на роботі? — поцікавився Ревелстон.

— Як завжди. Нудьга страшенна. Веду бесіди зі старими курками про стиль Г’ю Волпола. Але я не скаржуся.

— О, я мав на увазі вашу власну роботу. Письменницьку. Як просуваються «Принади Лондону»?

— О Боже, навіть не нагадуйте! Я з ними посивію скоро!

— Невже так погано? Не йде?

— Та ні йде, тільки не вперед, а назад.

Ревелстон зітхнув. Він настільки звик втішати зневірених поетів, що це стало його єством. Він не почав розпитувати Гордона, чому той «не може писати», або чому «не можуть писати» інші, або чому будь-які їхні спроби на виході звучать торохтінням горошин у великому барабані. Натомість він зі співчуттям відповів:

— Так, мушу визнати, поезія переживає зараз