Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

житті. Колись зі Львова вони переїхали до Києва, потім жили по закордонах, поверталися сюди і знову залишали столицю. Були співробітники Ігоря, їхні дружини (перші, другі, треті...), були сусіди, з якими існували майже віртуальні стосунки, а справжніх друзів так і не надбали. Крім того, настрій в Антоніни останніми днями був дуже нестабільним. То її, мов у юності, затягувало в нову пригоду — дзвінки, SMS’ки від Романа, феєрверк його компліментів та жартів піднімали тонус. То знову думки про нахабну дівчинку в білому фартушку та підступного чоловіка зривали їй дах, змушували калатати серце, яке гнало хвилі гарячої крові вгору до щік так, що аж у вухах стугоніло від гніву.

Ось, наприклад, сьогодні, поки Ігор їздив в інститут, Антоніна виловила в його пошті нового листа від цієї курви. Вона цікавиться, які у нього плани на новорічні вихідні, чи не тягне його, наприклад, до зимового Львова. Зітхає, сволота, мовляв, розуміє, що він не вільний, але хай би приїхав хоч і з дружиною, котра теж місцева, може, хотіла б згадати колишнє. А затим таки можна було б вилучити годинку-дві, щоб зустрітися за кавою. А то, пише, могла би запросити його і з дружиною на обід...

«Знаємо ми цю каву! — шаленіла Антоніна. — Зараза! Ще й на обід нас хоче запросити! Бачили таке?! Придивитися хоче, хто з нас краще зберігся за ці роки, а кого час не пожалів... Така цікава чи така впевнена у своїх чарах? А світлину, стерво, й досі не вислала, на що перетворилися ті щічки з ямочками та тугі коси! Джульєтта підтоптана!»

Антоніна задихалася від гніву, сердито міряла кроками квартиру, пила серцеві краплі, виходила на балкон палити, потім знову перечитувала лист від Соні. Потім, відчуваючи втрату чергової порції сил, линула думками до Романа, перечитувала його SMS’ки і готова була згодитися на найнепристойнішу його пропозицію, аби взяти реванш і хоч заочно, але відшмагати чоловіка своїми вчинками за його ретроспективу.

Роман не забарився. Він взагалі ніби якимось дивом вловлював Антонінині посили «в ефір» і часто-густо набирав її номер чи надсилав SMS’ки саме тоді, коли вона активно про нього думала. Власне, робила це вона тепер майже постійно, ніби таку гойдалку собі влаштувала — від гніву до захоплення.

Тож дзвінок Романа із пропозицією повечеряти сьогодні в ресторані упав на плодючий ґрунт. Він казав, що за два дні їде до Москви, до доньки від першого шлюбу та онуків (як виявилося, мав уже там аж двох малих хлопців), і повернеться лише після свят. Тож висунув пропозицію зустріти Новий рік достроково.

— Чом би й ні?! — не змусила себе вмовляти Антоніна, і за три хвилини було визначено час і місце сьогоднішньої зустрічі.

«Дограєшся! Ой, дограєшся мені!» — просичала вона, коли розмову було завершено, і ввійшла до Ігоревого кабінету. Лист від Соні вона вже давно хитрим маневром повернула у первісний «непрочитаний» стан, а тепер лише вимкнула комп’ютер і критично оглянула свої нігті.

— Уперед, наводити красу! — енергійно скомандувала сама собі і за кілька хвилин домовилася по телефону і про манікюр, і про зачіску.

17

Невеличка кав’ярня на Подолі, яку професор Соломатін навіть не одразу знайшов. «Треба ж таке — влаштувати кав’ярню в підвалі старого житлового будинку! Вхід із двору, без пристойної вивіски, яка би приваблювала відвідувачів... І хто сюди ходить? Хіба це бізнес?!»

Він іще раз переглянув записану на папірці адресу, звірився з номером на будинку і почав спускатися сходами.

— Вибачте, це ви пан Ігор Соломатін? — почув він позаду жіночий голос.

— Я-то я, а от ви — це ви? — насторожено, але з викликом примружив очі професор, оглядаючи незнайомку чоловічим оком. Але раптом відчув, що його тривога та підозріле роздратування несподівано розчиняються у морозному повітрі.

До нього легкою ходою наближалася невисока молода жінка у сірій короткій шубці та джинсах, заправлених у смішні волохаті чобітки. Волосся її прикривала плетена чорна шапочка, притрушена мереживними сніжинками. У руці хиталася невелика сумка. Коли вона підійшла до сходів, мужчина вже спустився на дві сходинки вниз, і очі їхні були на одному рівні. Незнайома жінка, котра призначила професорові побачення, сама видавалася схвильованою, розгубленою та чомусь кумедною. Відчувши це, Ігор раптом заспокоївся. Ну чим, власне, могла йому нашкодити ця особа віку його сина?! Звісно, доволі дивно було, що приводом для зустрічі стала «Соня Тютюнникова», але ніхто ж не змушує говорити зайве. Він може просто пригостити її кавою, вислухати і розпрощатися. Що такого може сказати ця молода пані зрілому чоловікові, навіть із якогось дива зазирнувши одним оком до потаємної шухляди його життя?!

За хвилину він уже оцінив обране для зустрічі місце — видовжену прямокутну кімнату без вікон. На протилежних кінцях приміщення знаходилися вхід та барна стійка з кавовим комбайном, а п’ять невеличких столиків вишикувалися у ряд ліворуч. Усе. Хіба що на білих стінах висіло штук шість світлин у рамках, підсвічених спеціальними лампами над ними, та над господинею і її кавовою машиною світилося кілька прихованих угорі лампочок, — ото й увесь інтер’єр та вся ілюмінація закладу. Ігор вдоволено хмикнув і знову з подивом відзначив, що напруження, яке оселилося в ньому з учорашнього дня, зникає. Яна привіталася з немолодою жінкою за барною стійкою та озирнулася на Ігоря:

— Ви каву п’єте? Тут її дуже смачно готують.

— Так, мабуть, вип’ю «лате», якщо ми вже тут. А вас чим пригостити?

— А мені еспресо з вершками, — всміхнулася Яна до господині і почала розстібати шубку.

— І хто ж сюди ходить? — не втримався від запитання професор.

— Кажуть, що свої. З офісів, що навколо, народ забігає потеревенити, чи як я — одного разу випадково зайшла, то знаю вже, що є таке місце. Принаймні не на видноті, і ніхто не заважає.

— Це точно. — Ігор повісив на вішак Янину шубку, а поруч своє пальто.

Мабуть, вони втрапили на таку годину, коли всі вже напилися кави, і заклад завмер в антракті. Ніхто не заважав говорити, а тиха музика та дзюрчання міні-фонтанчика на барній стійці вберігали вуха господині від чужих секретів.

— Звісно, ви маєте право гніватися. Адже я розгадала вашу таємницю. Викрила вашу гру... І навіть не можу вибачитися, мовляв, я не хотіла. Адже я саме й прагнула розібратися в тому, що мені видалося дивним. Не всі пазли складалися