Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

мене, хоч у вихідний. Посидимо разом, я для вас персонально зроблю майстер-клас. Безкоштовно, просто так, подружньому. А як щось гарне вийде, то можна і на реалізацію віддати, була б тобі ще копійка, — дожовуючи лимон із гіркуватою шкіркою, промовила Яна.

— Дякую, може, колись і буде нагода. Поки що збираємося додому, лишу її там на канікули, а сама знову сюди, бо я ж у графіку. Може, прихоплю скриньку з рукоділлям, похвалюся своїм.

— Важко тобі, — зітхнула Яна, — і як витримуєш? Може, пошукала б іншу роботу, хоч би сиділа десь в офісі, не мерзла...

— Побачимо. Поки що так, — теж зітхнула Олександра і задумливо подивилася в нічне вікно.

Налили ще по одній. Випили, як годиться, другу — за друзів, хоч так уже сталося, що наразі у кожної з них були лишень знайомі, а такої людини, на яку можна обіпертися в горі, з якою розділити радість, не було.

— Чуєш, Яно, а та жінка, ну, пам’ятаєш, була у тебе, коли я так по-ідіотському увірвалася? Вона як? Ще приходила? Що там із її чоловіком?

Яна уважно подивилася на гостю, зітхнула і розвела руками:

— Знаєш... Така у мене тут виникла «практика», аж самій незручно, я ж не спеціаліст. Так... терплячий слухач хіба що. Ось і Антоніна...

— Так-так! Антоніна! То що?

— Приходила навіть додому до мене, коли я хворіла.

— Ого! Мабуть, зовсім їй скрутно. То щось там зрушилося, чи як?

— Зрушилося. Та не на краще... Хоча як знати, що в нашому житті на краще? Допекла її ця ситуація, і перемкнуло її на помсту.

— Як це? — мало не вдавилася печивом Олександра.

— Вирішила помножити професора на нуль, знайти йому заміну, але не будь-яку, а щоб і собі комфортно жити далі, і щоби він себе вкусив за лікоть від того. А коли ні, то, як мінімум, теж піти в блуд і наростити йому роги, при цьому якимось чином розчавити ту Соню і з принципу зберегти шлюб.

— Ого! — знову видихнула Олександра. — Догрався професор... А ти ж їй що радиш?

— Та хіба я маю право радити? Це ж її життя, їй і вирішувати. Я хіба що даю можливість виговоритися, а поки людина годинами озвучує свою ситуацію, то й сама починає краще її розуміти, ніби підіймається над нею, бачить людей та події наче ззовні. А далі вже їй видніше, якого саме вона хоче результату. Це ж не мені, а їй жити далі. Але трапляються люди, геть нездатні приймати рішення...

— Знаєш, може, воно й погано з точки зору жіночої солідарності, але чомусь мені того професора аж трохи шкода, — зітхнула Олександра, — і тебе шкода теж, кожен приходить, зливає на твою голову свої проблеми і йде, а ти залишаєшся — вся у їхніх сльозах та шмарклях...

Яна замислено посміхнулася і знизала плечима. Ця малознайома жінка, що втрапила в Києві в таку халепу, але так мужньо трималася задля майбутнього дитини, випадково з’явилася в її житті. Яна мало знала про Олександру, чи Шурочку, як інколи називала цю молоду жінку, котра здавалася дуже спорідненою душею. Раптом захотілося розповісти їй більше — і про Антоніну, і про професора Соломатіна, і про свої підозри щодо їхньої історії, але неписаний кодекс «слухача», своєрідна таїна сповіді не дозволили їй перетнути межу, і натомість прозвучало запитання, яке змінило напрямок розмови:

— А я вчора бачила, як ти бігла до метро. Така гарна була, на підборах, у спідниці, нафарбована! Так поспішала, що мене й не помітила! Мала побачення?

Щоки Олександри спалахнули — Яна заскочила її цим питанням надто несподівано.

— Та ні, не побачення... На концерті була, у філармонії, — опанувала себе жінка, — але не сама, мене запросили.

— Нічого собі, провінційна прибиральниця з дитсадка! У філармонії! Я там єдиний раз за життя була, коли в інституті навчалася! Отака киянка! Убила ти мене наповал! — погладила схвильовану гостю по плечу Яна. — То ти ще й на класичній музиці розумієшся?! Чи приятеля маєш із музикантів?!

— Ні те ні інше! — засміялася Олександра, і за чаєм виклала новій приятельці недовгу історію про лікаря Вадима. А може, їй так само, як іншим відвідувачкам Яни, потрібно було виговоритися, оформити всі свої переживання останніх днів словами, промовити і самій почути їх, щоб розібратися...

Коли вже прибирали зі столу, заграв Янин мобільний. Вона взяла слухавку, глянула на екран, і Олександрі здалося, ніби подруга трохи знітилася, завагалася, відповідати чи ні.

«Може, то щось особисте?» — подумала вона і швиденько понесла свої пакуночки до комірчини, причинивши за собою двері. Але, як і минулого разу, їй було добре чути кожне слово — Яна домовилася з кимось про побачення на завтра.

«Ну, що ж, має право. Чом би й ні? — знову подумала Олександра. — А що не розповіла про свої сердечні справи за чаєм — теж має право, не зобов’язана. А може, то й не особисте, хіба мало у сучасної жінки може бути клопотів?»

Але коли Олександра повернулася до майстерні прощатися з Яною, та, дещо схвильована, промовила сама:

— Це не те, що ти подумала. Але це чужі секрети. Може, колись потім...

16

— Вадику, ти щось зовсім запрацювався, не заходиш, не телефонуєш. То хоч було зрозуміло, що особисте життя заважає, — дорікала Антоніна синові по мобільному.

— Мамо, ну ти знову? Я трохи зайнятий, зателефоную ввечері, добре? Чи кажи швиденько, що хотіла?

— Та я хотіла сказати, що ми з батьком зустрічаємо Новий рік удома, ну, як два старих пенсіонери, — з олів’є і перед телеком. Тому, якщо в тебе немає власних планів, можеш розбавити нашу компанію. Це якщо коротко.

— Добре, ма, я подумаю. Планів і правда поки що немає. Може, й завалюся до вас. Вибач, у мене обхід, я зателефоную пізніше, окей?

— Ну, окей, — зітхнула Антоніна і вимкнула мобільний.

Не те щоб їй аж так уже кортіло поратися коло плити з усіма традиційно-новорічними наїдками. Але цікавих запрошень на саму новорічну ніч не надійшло, до себе кликати когось не хотілося, та й не було у них тут таких близьких друзів, з ким варто було б розділити підбиття підсумків та зустріч, хоч і умовного, але все ж таки нового етапу в