Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

захоплений образом Наполеона. Він жадає знайти застосування своїм силам; він почуває себе спроможним привести у дію цілі світи і панувати над ними. І це справді так: «Людська комедія» стане тріумфом його жаги всемогутності. Але, створюючи уявний світ, він мріє про перемоги у світі реальному, мріє про гігантські спекуляції, про грізну співдружність честолюбців. У своїх мріях Бальзак був то Феррагюсом, ватажком деворантів[74], то Анрі де Марсе або Максимом де Трай. Це не означає, що Бальзак був чудовиськом. Аж ніяк. Мрії письменника і дії створюваних ним персонажів не можна прирівнювати до його вчинків, навпаки, в такий спосіб він очищається від згубних пристрастей. Бальзак ніколи не чинитиме так, як Вотрен, але він симпатизує Вотрену почасти тому, що заздрить могутності, якою той наділений, а ще більше тому, що віддає перевагу цинізму перед лицемірством, та головне, тому, що Вотрен здатний берегти вірність. Він злочинець, але не зрадник. Мадемуазель Мішоно, яка доносить на Вотрена, викликає презирство у Бальзака, та й в усіх читачів роману.

Растіньяк, як він описаний у романі «Батько Горіо», — це персонаж у процесі становлення. Він втілює перехід від ілюзій отроцтва до тяжкого досвіду мужчини. Він ще дуже молодий, тільки щойно прибув до Парижа з провінції і весь сповнений добрих намірів. У взаєминах матері і сестри він бачить приклади ніжних сімейних уз і всіляких доброчесностей. Тому, що б там не казав Вотрен, Растіньяк знає, що світ все ж не до кінця поганий. Проте, опинившись, як і сам Бальзак, без жодного су в Парижі часів Реставрації, де кохання і слава купуються, де молоді люди роблять кар’єру з допомогою жінок, а жінки — з допомогою стариків, він не витримує. Єдиний його капітал — молодість і краса. Вотрен учить Растіньяка, як здобути з цього користь. Важко назвали в усій творчості Бальзака прекраснішу сцену, ніж та, де Вотрен, скидаючи машкару, розкриває перед Растіньяком, до якого почуває неясну прихильність (щоправда, менш двозначну, ніж та, яка пізніше приведе цю страшну людину на службу до Люсьєна де Рюбампре), щó, на його, Вотрена, думку, являє собою стовповий шлях до успіху — Растіньяка у романі «Батько Горіо» ще терзають сумніви. Слухаючи Вотрена, він охоплений жахом.

Найкращі романи — це романи про «учнівство» («Учнівські роки Вільгельма Мейстера», «Червоне і чорне», «Девід Копперфільд», «У пошуках утраченого часу»), де романічне — це найчастіше конфлікт між безжалісним світом і юнацькими надіями. У цьому розумінні «Утрачені ілюзії» — найхвилююча з назв романів, і вона вбирає в себе всі інші. Коли розглядати «Батька Горіо» з точки зору образу Растіньяка, то це теж роман про «учнівство», який розгортає перед молодим читачем картину «жорстокого світу, сповненого спокус». Пані де Босеан вводить Растіньяка у вищий світ — світ аристократів з Сен-Жерменського передмістя; пані де Ресто — у скромніші салони, де можна було зустріти також деяких героїнь Пруста; пані де Нусінген — у світ ділових людей і фінансистів. Те ж саме mutatus mutandis[75] відбувається і у XX столітті. Ми знаємо не одного Растіньяка і легко вгадуємо, кому судилося стати його Дельфіною.

Щодо батька Горіо, то він являє собою один з найяскравіших прикладів людей, одержимих пристрастями, які справедливо називають бальзаківськими: невблаганний розвиток таких пристрастей, який спричиняється до повного руйнування особистості, що стає їхньою жертвою, — одна з найхарактерніших рис мистецтва Бальзака. Йдеться про скнарість Гранде, розпусту барона Юло, гурманство і маніакальні уподобання кузена Понса, про кохання Анрієтти де Морсоф або про батьківську любов батька Горіо — Бальзак завжди показує, як почуття, що володіє цими людьми, розростається, подібно до страхітливого раку, котрий роз’їдає їхні душі, і врешті-решт придушує усі інші почуття. На початку роману Бальзак малює батька Горіо, який, на перший погляд, ще може бути врятований. Старий негоціант уже витратив на своїх дочок більшу частину свого багатства, він живе тепер самотній у пансіоні Воке, але деякі ресурси в нього ще залишилися. Задум Бальзака — який завжди лишається незмінним у всіх його творах — полягає у тому, щоб привести свого героя від поступки до поступки, від однієї жертви до другої, до повного краху.

Горіо йде тим самим шляхом, що Гранде або Балтасар Клаас[76]. Його пристрасна любов до дочок по-своєму прекрасна, але вона настільки страшна, що перетворюється на якесь безумство. Такою є доля всіх надто сильних пристрастей. Вони не рахуються з жодними законами — ані моральними, ані соціальними. «Горіо не розмірковує, — говорить Бальзак, — він не судить, він любить… Він любить Растіньяка тому, що того кохає його дочка». Горіо, який буквально падає долілиць, щоб поцілувати поділ сукні дочки, нагадує нам татка Гранде, котрий, коли священик підніс до його губів позолочене розп’яття, жадібно потягся до нього, зробивши страшний рух, щоб його схопити. Поетика Бальзака вимагає цих жахливих символів. І кожний справжній бальзакознавець їх безумовно приймає.

Навколо центрального персонажа, який, одержимий пристрастями, забуває й думати про суспільство, Бальзак розташовує другорядних персонажів. Бо кожний роман повинен бути зв’язаний міцними узами з реальним світом.

Саме у романі «Батько Горіо» світ, створений Бальзаком, набуває рис, майже тих самих, що властиві світові реальному. Ми знайомимось у цьому романі із студентом Орасом Б’яншоном, якого пізніше зустрічатимемо у багатьох творах «Людської комедії» вже як уславленого лікаря. У цьому ж романі з мороку виступає постать лихваря Гобсека, людини з тонкими і безкровними губами. Пізніше (з повісті «Гобсек») ми дізнаємося про розв’язку драми, яка розігралася у похмурому лігві цього лихваря між Анастазі де Ресто, старшою дочкою батька Горіо, і страшним у своєму цинізмі Максимом де Трай — він багато в чому нагадує Растіньяка, але позбавлений його обдарованості. «Кинута жінка» розповідає нам про сумну долю Клер де Босеан, жінки з благородною душею, єдина провина якої в тому, що вона надто вірила в кохання. Що ж до вдови Воке, у дівицях де Конфлан, Пуаре і старої діви Мішоно, то й ці другорядні образи просто незабутні. Навіть такі статисти «Людської комедії», як куховарка Сільвія і служник Крістоф, запам’ятовуються з їх першої появи. Додайте до цього, що всі ці персонажі, як і персонажі Пруста, мають три виміри і що вони змінюються протягом роману. Тому й виникає у нас відчуття невпинного плину часу.

Однак для того, щоб весь цей вигаданий світ сприймався читачем як реальний, самих дійових осіб не досить. Потрібне оточення, і до того ж таке, щоб воно не скидалося на театральні декорації. Ось чому Бальзак так