Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

– Навіки Богу слава і вам, Дмитрику!

Зближаються, потискають руки, трусять ними, старші люди по-давньому цілують один одному руки.

– Боже помагай у дорозі!

– Дай Боже і вам!

– Чи дужі?

– Добре, як ви?

– Як вам ведеться? Як сте днювали? Як спали?

– Миром.

– А родина?

– Миром.

– Жінка-ґаздинька, діточки?

– Миром.

– А що чути в долинах, побратиме солодкий та гідний?

– Добре тимчасом, Бог святенький терпить нас, ласкав якось.

– А що на верхах?

– Та, як на верхах, суворе життя, так нам, як тим смерекам верховим. Але, дякувати Господу, здорово, вільно, весело.

Сідають, курять файки, щораз більше зближує їх розмова.

– Маржинка як? Корівки, яловина, дроб’єта, лошєта?

– Дякую, що питаєте, аби сте дочекали сотки літ. Милосердний Бог дає годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змії, а не воли.

– А погода – верем’єчко?

– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сінце дає робити.

– А в нас на кичері з неділі, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душі хмарові, аж страху надало. А є ще люди, є. Примівками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрі, під каміння, у безвісті.

– Дякувати усім святим знаним і незнаним!

– А чи не звірно верхами?

– Ой, кажуть, вештається якась вовча зграя і калічить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуємо.

Після цих обов’язкових привітань ґазди починають розповідати один одному вже докладніше, що чути в селі, а що на світі. Це цікавий і дивовижний спосіб (чужинецькі туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вісті й доходять до найдальших закутків. Доходять досить швидко, але так само швидко змінюють свій вигляд так, що й не впізнати. І саме у такому зміненому вигляді існують роками.

Вісті такі:

Як син цісарський, панич Рудольф-архікнязь ходив на контроль по горах і хатах, а найбільше межи бідаками. Як із того потім строгі кари вийшли урядникам.

«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з війська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце світить. Наші люди добре знали Рудольфа. Я сам жовніром бачив, як він сідав на корабель у Будапешті. Пізнати не важко». «Байка, – впирається молодик уже затятіше. – Пощо би цісарський син блукав аж тут піхом? То не для таких панів, сміх та й годі!» «Не для панів? – дратується старий. – Ісус ще з більших, а весь час тут крутиться. На показ – бідака полатаний, аби не впізнали, щоби піймалися, а зажурений такий – чиста біда. Ану приглянься до нього, як посміхається. То так само, як те, що бачиш за тим вікном, міг би подумати, що малюнок на шклі, а придивися добре – гей! Який безмірний світ. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бідака проженеш, ще йому назлословиш – гріх бездонний».

Або ще така звістка: як сам головний турок писав до нашого цісаря, спочатку погрожував, потім перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихіший, тим сильніший у Бога.

А ще цікаві новини про китайок, жінок з далекого краю, де чоловіки, зжалься Боже, безплідні та зневажені, самі заплітають собі коси, як баби. Китайський цісар має з тим клопіт, але ж то мудрець – знає, що робити, має тут невдовзі прислати тих жінок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденів гарантована, як один гріш. «А то правда?» – питає слухач, який знає трохи менше. «Як же ж неправда, брате мій, коли сам Мошко з Устерік показував тому стариганові, Палійчукові з Дземброні, друковані газети, де виразно китайці намальовані з волоссям, заплетеним у довгі коси. Ну і старий Палійчук, хоч за вісімдесятку давно перевалив, тут же записався до тої роботи». «Та що ви таке кажете? Аби такий мав ще сили сплодити дитину». «А як би не мав, коли відразу заплатив Мошкові за труди п’ять гульденів. А жид гостро підкутий, як кінь на зиму, дорогу до китайського цісаря знайде, та й помічна душа, хоч і жидівська, заплатити варто. Супроти тисячі п’ять гульденів  – то так, як ніщо».

А що там діється у краях сироїдів далеко на сході сонця? Віслючок чатує на мандрівників, на наших людей, а як їх побачить, починає іржати, і зразу налітає татарва, погані сироїди, хапають християнина, відгодовують його, як порося, щоб мати його на свята на ситну печеню. Чи ще чути щось про ті загадки, загадоньки грізні для панів, які наш пан цісар післав колись-то своїм народам? Чи може ще раз пішле?

Ніхто не має можливості й потреби перевіряти ці новини, кожен повторює їх із доброю вірою, так, як почув.

Одні ґазди бували на храмі в Ясені угорському або на ярмарках у Косові, в Сиготі на Уграх, а інші аж у Станіславові, і то не раз. Трапиться і такий бувалець, що тримав «бурґвахе» – замкову варту при самім панові цісареві християнському, й уміє так про то розповідати, аж любо. А інший, натомість, прикро це казати, колись у молодості порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну і стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марної кості. Про те дізналися, і відразу панські суди, які взагалі не визнають єднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидів так, йой, Боже святий, по криміналах-фурдигах, чи в Будапешті, чи в Араді, немало часу, хто би там злічив. Але також немало світу і людей побачив. Розказує про все те, тільки слухай.

Були й такі, як сам Фока Шумеїв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’ївський війт Дмитрій, як той Андрійко, славний повістун, які бували у Венеції, і навіть у Римі, у самого Отця святого.

Але також багато таких було колись, і ще тепер такі трапляються, що жодного разу за ціле життя не бували навіть у Косові. Як то кажуть: від народження не бували в жодному місті, як і ніхто з їхнього роду. Про місто тільки чули, що там смердить, аж душить, що нема води, нічого не видно, що тісно і страшно. Через це там доми теж набудовані один в одного на голові, і так бідолашні люди роками живуть, товчуться один одному над головою. Утім трапляється, що такий «нехожалий» ґазда мусить вибратися десь далеко до міста, чи до Косова, чи до самої Коломиї. Ось тоді біда. Ґазду, як і його