Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

коня, який нікуди не виїздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, він тратить багато часу, губить різні речі. На долинних гостинцях фіри страшенно квапляться, не знати пощо. Візник верещить і погрожує вже здалека, а тут ґазда ловить ґав, і ось уже фіра на нього наїхала, ранить коня, штовхає чоловіка. І ще той долинський фірман, паскудне людисько, не має ні краплі ґречності, видно, що з пустого роду, навигадує такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нічого, їде собі далі. Марний народ. До міста ґазда приходить або занадто рано на світанку і терпляче вичікує там під установою до полудня, або хоч і в білий день прийде, але їм чомусь запізно, тож мусить чекати цілу ніч. Там у них свій час.

А в самому місті своя біда. Міські пройдисвіти, лобузи та кишенькові злодії, як побачать такого ґазду з конем, нав’юченим ліжниками та гідно осідланим, оточують його, мов комарі та ґедзі. Так кружеляють, що врешті витягнуть йому з торби часом і всі гроші. А буває, такий міський цуцик просто вирве йому гроші з рук, штовхне, вдарить і втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядає, всі один до одного подібні. Іди з тим до поліції, а там, коли врешті їх відшукаєш, поліційні посіпаки злостяться і клянуть ґазду, ніби то їхні власні гроші. А вже старші чини сміються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий і чортова справа те місто! Хоч не знати до яких мудрих примівників та починачів ходив би і добре їм заплатив, навіть і переплатив, то не дадуть ради.

Але нехай тут у гори прилізе то міське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збігає по сир чи масло і вернеться, так, скажімо, пару кроків до стаї на тій полонині, яку звідси видно, то кажуть, що йдуть у похід. Один день сплять перед тим, а два дні після того. Ідуть, як барани за похоронною процесією, відпочивають, як цигани після славетної циганської роботи. Потім пояснюють, що то нездорово так надто прудко літати горами. Зате здорово жити у місті.

Інакшим є гірський час, не може він узгодитися з чужим часом.

Мандрівки Фоки

Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.

Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини. Бушував по лісових проваллях.

З часом він їх вивчив, ті найглухіші сигли та найнебезпечніші кабачі.

Інакші то були часи, хоч не дуже давні, але від нас досить далекі. Тоді мандрували не так, як нині. Коли Фока був хлопцем, років із дев’яносто тому, в Ясенові ще був гідний смерековий ліс, чорний і міцний. І хоча вже там і сям трохи порізаний, розділений перехресними стежками, проте не один лісовий чоловічина, який-небудь розбійник чи запізнілий наслідувач давніх славних ватаг, ховався там цілком непогано і зненацька нападав на подорожніх на перевалі Буківця, на тих лісових «сліпанках», що почали вдавати з себе колісні дороги. І хоча за старим опришківським звичаєм такий нападник ґречно звертався до своїх жертв, однак обдирав їх геть-чисто і без пардону. Але то вже були такі собі рештки знаменитого геройства опришківського, без величі, без слави. Вперті недобитки, що лишилися після всіх пацифікацій, штандрехтів і мандаторських катівень. Вони зникли разом із ясенівським лісом.

У Криворівні на лівому березі ріки вже віддавна довкола старої двірської осади зеленіла рівна, простора і ясна долина. І тільки трохи вищі схили були вкриті лісами. Натомість у Жаб’ї у долині було ще менше хат, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку жаб’ївську долину вздовж ріки займали ще темні й густі ліси. Поміж тієї лісової чорноти де-не-де ясніли поодинокі невеликі полянки, вирубані та випалені, а на середині їх – ґражди. Але до Крутої ходили вже не старим плаєм по схилі, а митною стежкою понад рікою. Над самою рікою, на стрімкому лівому березі, стирчав мініатюрний мисливський замочок. Недалеко звідти стара орендарська корчма, а трохи далі хата Булиґи, у якій мешкали цісарські ревізори та їхній старшина, сам пан респіцієнт. За рікою було велике господарство старого роду Бурдів-Драгиріїв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булиґову хату вкрили ґонтою, то Фока та його ровесники-хлопці, йдучи згори зі стадами, зупинялися і задивлялися на ті витончені, дрібненькі й рівно укладені дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цікавістю, рахуючи ті дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькій стежці, а декотрі падали в болото.

Уже від Красного Лугу до Чорногори ходили лісами, яких ніхто ніде не проріджував, не торкався сокирою. Дедалі бездоннішими ставали лісові глибини, дедалі безмежнішими, дедалі важче було зійти з митної стежки. Всюди завали колод, хащі, ями та яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, безголоса, навіть без слідів звірини, без жодного іншого сліду, крім життя лісу і вмирання лісу. Ліси, занурені в безчасся, невідомо, коли з’явилися, і кінця не знали, не очікували. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що цей морок – цілком окреме царство з іншого світу, що приховує лісні юрми, юрми власних духів, що цілі орди небезпечних і збиточних сил постають із глибин лісу.

Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то