Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

тітонька Марійка, зглянувшись над ними, наливала гарячого молока і накладала по чашці густої наваристої підливи.

Як копали ставок і запускали туди риб’ячих мальків. А потім восени їли юшку і сушили, в’ялили, коптили рибу. І до чого весело було взимку кататися на льоду на саморобних ковзанах!..

А який в дитбудинку був стадіон!.. Справжнє футбольне поле, майданчик для волейболу, бігові доріжки. Пустир для спорудження того стадіону розчищали від каменюк і сміття всім дитбудинком. А гімнастичний інвентар (шведські драбини, трапеції, бруси), гойдалки та футбольні ворота принагідно привезли шефи.

Леонід Семенович згадав величезний яблуневий сад, в якому збиралося чимало яблук. Навесні під квітучими деревами він уперше поцілувався з Дашею… за що отримав перший ляпас! А потім складаним ножиком вирізьбив на яблуні сакраментальне:

Д + Л = ♥

Даша була старшою за нього на два роки, тому зустрічатися з «малоліткою» не хотіла нізащо. Він засмутився і втік на стайню, де тримали двох старих шкап: Княгиню і Матильду, а також сірого низькорослого жеребця Орлика. Юнак скаржився коневі на «зрадливу дівку», а той, уважно слухаючи його, презирливо пирхав.

А до чого дужим був Орлик!.. На ньому орали городи, возили воду, бідони з молоком, ящики з сиром, горщики зі сметаною й інші продукти. Жеребець слухняно підкорявся, виявляючи по-справжньому нестримний норов, тільки коли хтось намагався його осідлати. При цьому Орлик брикався, кусався, валився на землю, але залізти собі на спину не дозволяв нізащо!.. Втім, Леонідові одного разу таки вдалося проскакати на ньому по території дитбудинку з вітерцем – проте кінь жорстоко помстився, після скаженої скачки притиснувши ногу хлопця до паркану й ледь не роздробивши при цьому кістки.

Ох, Орлику… Що сталося з тобою потім, друже?..

Леонід Семенович зажурився. Він озирнувся і подивився на супутників. Усі вони старші від п’ятдесяти років, а всю дорогу тріщать без угаву, жартують, навіть дуркують, тицяють пальцями у шибки, захоплюючись зеленими пейзажами, що пролітали за вікнами. Ну чесне слово, як діти!..

А ось і вона – станція Борова Мотовилівка.

Тепер ці місця було не впізнати. Приїхали – і розгубилися, не могли відшукати свій дитбудинок!.. Вони тільки адресу пам’ятали: вулиця Пушкіна, № 68. Дівчата в сльози: отака пригода – приїхали, щоб побродити по пам’ятних місцях, а вони позникали без сліду!.. Все довкола змінилося, неможливо нічого упізнати. Почали згадувати, а що ж було раніше?.. Там, де зеленіли кущі акації, клени і тополі – лишилися тільки пеньки. Дерева порубали на дрова. Ставок висох, риба загинула – лишилася тільки брудна яма. Зникли сараї, стайня, спальний корпус і їдальня. Замість них лишилися пустирі, трохи схожі на лисину, але завалені горами сміття. На місці стадіону і дитячого спортивного майданчика височіли паркани, а за ними були приватні садиби. І скрізь – недоглянута неохайна земля, поросла бур’яном.

Лишилася тільки сама будівля Борівської загальноосвітньої школи і крихітна часточка колись величезного яблуневого саду. Цей маленький клаптик землі з квітучими деревами виглядав немовби живою пам’яткою видатному педагогу Семену Опанасовичу Калабаліну, який разом з тогочасними вихованцями висаджував і доглядав дерева, збирав урожай…

Леонід Семенович з тугою озирнувся довкола. А де його яблуня – та, яку посадив особисто він?! Чи жива ще «деревна бабуся»? Він перебігав від дерева до дерева, розшукуючи пам’ятний напис, вирізьблений складаним ножем…

І таки знайшов її, красуню!.. Стояла його заповітна яблунька, немов наречена, прикрашена біло-рожевим квітковим кипінням, а довкола неї дзижчали бджоли, збираючи з великих квітів ароматний нектар… Скільки яблук дасть «деревна бабуся» цьогоріч?! Леонід Семенович обняв яблуньку… як раптом почув за спиною розлючений окрик:

– Гей! А нумо відійди від неї й не чіпай більше! Це дерево діти не для того саджали, щоб усякі безхатьки бродячі її мацали!

Вся компанія вмить злякано здригнулася, немовби завинилі в чомусь учні. Тільки Оксана Кирилівна поцікавилася:

– А ви хто самі будете?

– Я – Матвій Єгорович! Раніше працював у дитбудинку викладачем, а зараз я тут за сторожа, – відповів бідно одягнений дідок.

– Матвій Єгорович?! – здивовано повторила жінка. – Я пам’ятаю лише одного Матвія, він був справжнім красенем. Усі дівчата були закохані в нього, а він ще на гармошці так душевно награвав…

– От тільки зовсім не на гармошці я грав, а на баяні. А ще на сопілці й на гітарі. Та чого там, я і зараз можу! Щоправда, баяну у мене з собою нема… Але таки заграю, якщо сходжу до себе в сторожку і принесу інструмент…

– Матвію Єгоровичу, облиште! То це, виходить, ви?.. Як же ж приємно зустріти людину з минулого життя! – розплився в посмішці Гайдамака.

– А ви хто такі є?

Вони всі по черзі назвалися, тоді Галина Павлівна запитала:

– А хтось іще з дитбудинку залишився тут, у Мотовилівці?

– Звісно, залишилися – Сашко Донусенко й Остап Гарбуз! Працюють і живуть обидва в Києві на фабриці Боженка, але коріння своє тут пустили, наречених з Мотовилівки взяли. Їхні діти й онуки тут живуть, сьогодні на збори вони обов’язково приїдуть. А ще наша активістка, спортсменка Даша Дзвонар живе трохи вище – у Червоній Мотовилівці, в старезному будинку. Тепер вона – Даша Семенець, у неї дванадцятеро дітей, причому всі хлопчики. А ще й онуки – ціла футбольна команда!.. Шкода, що стадіону тепер більш немає. А пам’ятаєте Петю Левіна?.. Тихоня такий, мовчун.

– Пригадуємо, хоча й не дуже чітко.

– То він механіком у колгоспі працював. Золоті руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився він на Ніночці Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаєте – слабенька, худенька така собі була, з молодших…

– І що ж із нею?..

– Померла від раку, отож і запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лісівник, немовби пороблено йому з прізвищем таким! Одинаком живе посеред лісу. Мені й моїй сестрі Тамарці ще старий голова сільради і землю обіцяв дати, і хатиночку побудувати. Але так і не збудували нічого… Вірніше будувати почали, але так і не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожці живу. Влітку ще нічого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно мені Петро пічку-«буржуйку» на якомусь пустирі відкопав і в сторожці по старій пам’яті встановив.

– Це той Петя Левін, що запив?..

– Він самий! А Сеня-лісівник мене дровами постачає. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну. Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневірялася по чужих хатах, потім надовго прилаштувалася у Поліни-куховарки.

– Це у тієї, яка після тітки Марійки?..

– Так, у неї. Проте Поліна померла, її хату знесли й пообіцяли нову поставити. Але