Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Калабалін, який раніше мовчав, раптом сердито поцікавився:
– Це який такий Єрохін піднімав дитбудинок, га?!
– Федір Петрович! Учитель історії, який з Москви, – відповів сторож.
– Не пригадуємо ми такого керівника, який разом із Семеном Опанасовичем наш дитбудинок піднімав! Вчитель Єрохін колись недовго, але таки був – але щоб сподвижник?! Це самозванець, а не сподвижник!.. Та що він собі дозволяє?.. – обурено закричали всі разом.
– Самозванець?.. О-о-о, ні-ні, беріть вище: це саме той бездарний і вкрай нахабний кляузник, завдяки якому попервах усунули Семена Опанасовича, а потім закрили наш дитбудинок.
– Але ж я син Калабаліна, проте не знав цього! – обурився Антон Семенович. – Як таке можливо?!
– Ну, отож батько тобі не все розповідав, – розвів руками сторож. – Отже, Єрохіна до нас із Москви прислали нібито на кілька днів буквально, а простирчав він у нас майже два з половиною місяці! При цьому щодня надсилав туди, звідки прибув, чергову кляузу або скаргу. Писав про диктат і насильство вихователів над вихованцями, про свавілля особисто директора. А ще про те, нібито він разом з дружиною обкрадає нещасних сиріток… У дитячий будинок зачастили комісії з перевірками.
– Мер-р-рзотник!.. – тихо проричав Антон Семенович.
– Доходило до парадоксів і відвертого абсурду, – зітхнув Матвій Єгорович. – Кляузи прискіпливо перевіряли, але вони жодного разу так і не підтвердилися. Єрохіна кілька разів відкликали, але він не здавався і продовжував відправляти гнівні листи з погрозами до Київського облвно[25] й обкому партії, до інших інстанцій. На деякий час зник, потім ненадовго з’явився знов… І знов за своє узявся! Наш дитбудинок захищали хоч і самовіддано, проте за деякий час після уходу Калабаліна все одно розформували, вихованців же порозпихували по інших дитбудинках у Києві, в Полтаві та в Рівному. Самого ж Семена Опанасовича, після усіх розслідувань, запросили до Москви, де він прийняв Клемьонівський дитячий будинок в Єгор’євському районі.
– Батько до того кілька місяців працював директором піонерського табору Українського геологічного управління, – уточнив Антон Семенович.
– Можливо і так, – погодився сторож. – Це не надто суттєво. Головне, що наш Мотовилівський дитбудинок розформували.
– А Єрохін цей… Він що, тепер тут проживає, в Боровій?..
– Точно так. Немовби сир у маслі катається! Скільки років тут його не було, як раптом з’явився, не запилився. Звання собі вибив – відмінник народної освіти й почесний пенсіонер, бачте!.. Призначену фельдшериці Наташі хату собі забрав, тепер же, кажу вам, добудовує вже другий будинок для всієї своєї родини з онуками включно, – повідав Матвій Єгорович і додав, здійнявши догори відстовбурчений вказівний палець: – А зовсім нещодавно хвалився, нібито за заслуги перед Батьківщиною йому пообіцяли виділити безкоштовно нову «Волгу»!..
– За заслуги перед Батьківщиною? – здивувався Антон Семенович.
– Так і сказав, дослівно, – кивнув старий.
– А як же він досяг такого благополуччя за якихось три роки, за яких і Радянський Союз розвалився, і стільки всього сталося?! Наскільки можна судити, ваша місцева влада просто непробивна якась… Нікому з простих людей за стільки років нічого так і не побудували, декому навіть землю не виділили, а таким, як цей кляузник Єрохін – їм вже другий?! Та це ж!..
– О-о-о, це і справді щось неймовірне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тоді працював сторожем при школі, нам із сестрою саме почали будувати хатинку, якої ми так і не дочекалися. Єрохін же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим місцевим начальством – але, здається, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потім зник, немовби й не бував тут ніколи. Не чути і не видно його було.
Як раптом знов вигулькнув у березні дев’яностого року! Привіз із собою цілий талмуд рекомендаційних листів, характеристик та інших важливих паперів з підписами керівників різного рівня, завіреними мокрими печатками. Але і це належного ефекту не дало: наше начальство пообіцяло вирішити питання з житлом для Єрохіна років за п’ять – бо і без нього справ вистачало з надлишком…
Але він і тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на виділенні йому житла саме в Мотовилівці. Коштом громади, ясна річ. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому приміщенні школи, в актовому залі зібралися місцеві жителі, тоді ж з Києва приїхали представники телебачення, радіо і всякої преси… Як ювілей, справляли сорокаріччя переведення Семена Опанасовича Калабаліна на роботу в наш будинок-інтернат, який відтоді почав працювати за виховними методиками Макаренка.
– До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирішили відсвяткувати усе разом…
– Мабуть, так. Під час проведення урочистої частини слово раптом попросив товариш Єрохін, про якого ніхто тоді навіть не думав серйозно. Він промовляв виразно, дохідливо, неголосно, наводив багато цікавих, веселих і повчальних прикладів з життя вихованців дитбудинків. Розповідав про те, до чого важко було піднімати у повоєнний час сиротинці й інші дитячі установи при тотальній розрусі й зубожінні, нерозумінні чиновництва. І як результат, колишньому вчителеві й соратникові товариша Калабаліна, відміннику народної освіти, продовжувачу справи великого педагога Макаренка постановили виділити нову хату коштом місцевої громади.
І тепер двічі на рік уся Борова Мотовилівка святкує в серпні день відкриття дитячого будинку-інтернату, а в квітні – день його закриття. При цьому на кожне святкування в обов’язковому порядку запрошують в якості почесного гостя товариша Єрохіна. І сьогодні зібрання теж відбудеться, і на ньому неодмінно преміюють та нагородять цінним подарунком шановного Федора Петровича…
– Ага, то он які справи! – сумно мовив Антон Семенович. – Ну що ж, подивимося, що станеться цього разу.
* * *
Народу в актовому залі колишнього шкільного приміщення Мотовилівського дитбудинку набилося багато. Спека стояла неймовірна. Малопотужний вентилятор ганяв повітря тільки на сцені, понад зсунутими разом і покритими червоною оксамитовою скатертиною столами президії, яка поки що не зібралася. Там поки що сидів у гордій самотності лише щасливо усміхнений Федір Петрович Єрохін власною персоною, який дбайливо поправляв і без того ідеально рівну скатертину. Водночас красуня-секретарка розставляла уздовж столу гранчаки, а поруч з Федором Петровичем урочисто встановила наповнену прозорою водичкою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.
