Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

річ – але ж не двох маленьких діточок… Він сам та його сестра Люба страждали, не розуміючи причини такого дивного вчинку, а мати спокійно жила зовсім поруч, забувши про своїх дітей. А коли Леонід Семенович виріс, раптом згадала про існування сина… і подала на аліменти! Він дуже розізлився на стару, причому не стільки через те, що у нього тепер забирали гроші на її утримання, скільки через ставлення матері до нього і сестри.

Водночас Леоніда Семеновича тішило, що серед вихованців дитбудинку було чимало успішних видатних особистостей. Життя в сиротинці формувало всередині людини потужний незламний стрижень. Завдяки йому багато хто з вихованців непогано влаштувалися в житті. Попри всі складнощі, ці люди здобули вищу освіту і тепер обіймали високі посади на різних підприємствах. З таких дітей виросли талановиті журналісти, педагоги, успішні директори заводів і фабрик, лікарі, вчені, льотчики й режисери. Леонід Семенович нарешті заснув, згадуючи імена і прізвища вихованців: Остап Гарбуз, Світлана Зав’ялова, Саня Донусенко, Даша Бикова, Семен Дуб, Ната Ливарна, Костя Нехай, Надійка Нехай, Ірма Сєдова, Сєвка Чорнозуб, Ритка Чорнозуб… А ще Ксюшка!.. Колька!.. Назар!.. Полінка!.. Вірочка!.. А хто ще?! Він не міг пригадати, хоч як намагався…

Вранці друзів розбудило деренчання будильника. День обіцяв бути теплим і сонячним. Щільно поснідавши, вони відправилися до Галини Павлівни. Вона жила на вулиці Леніна (буквально пару місяців тому[23] перейменованій на вулицю Богдана Хмельницького) у просторій комфортабельній квартирі зі своїм другим чоловіком Олександром – успішним режисером-документалістом, дуже популярним в колах столичного бомонду, і маленьким сином Ярославом, якого на тиждень відправили до бабусі (матері чоловіка) в Жовті Води. Втім двері гостям відчинила не Галина Павлівна, а незнайома моложава жінка в яскравому атласному халатику.

– Привіт, хлопці! А ви майже не змінилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосі здалося Леоніду Семеновичу болісно-знайомим… Він уважно придивився до моложавої жінки… Як раптом йому здалося, що час пішов назад, а перед ним стоїть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квітка, до якої в дитбудинку приліпилося прізвисько «Піаф». Вона і справді співала вібруючим контральто, наслідуючи велику Едіт Піаф. Усі думали, що дівчина поступатиме до консерваторії, та вона стала зовсім не співачкою, а… швачкою, поступово піднявшись до директорки швейної фабрики в Шахтарську.

– Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонід Семенович.

– А хто ж іще! – сміючись, відповіла Оксана Кирилівна.

Тут у передпокій вибігла Галина Павлівна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику і смішних пухнастих капцях, вона виглядала років на десять молодшою. Проводивши друзів на кухню, поставила перед ними дві філіжанки на блюдечках зі словами:

– Пригощайтеся, хлопці, кавою з цукерками і вершками, а ми будемо готові хвилин через тридцять.

– Знаємо ми ваші жіночі тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо.

– Оце нас четверо буде, не більше? – про всяк випадок спитав Леонід Семенович. – Невже в Києві більш нікого з наших нема?

– В ІЕЗ імені Патона працює Костя Нехай. Пам’ятаєш такого?..

– Авжеж пам’ятаю! Лише сьогодні вночі згадував. І що ж він?..

– На симпозіумі в Єревані. Сєвка Чорнозуб на хіміка вивчився, працює в якомусь там НДІ на лівобережжі в Дарниці. Але його саме зараз, немовби навмисно, у відрядження запроторили.

– А у нього сестра ще була, здається.

– Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москві живе.

– Мені потім нагадаєш про неї, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?..

– Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлівна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очі: – Однак його все одно що нема.

– Як це?

– Збожеволів він, у психлікарні живе давно й безвилазно.

– Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання.

Однак Галина Павлівна лише зітхнула:

– Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповім. Потім… А поки що ласуйте кавою з цукерками.

– А ви збирайтеся швидше, – нагадав Леонід Семенович і додав: – Що ж до Мишка Дубяги, то моя дружина, як лікар-психіатр, можливо, щось про нього і знає. Якщо все це так – треба її лише попросити, щоб…

– Льоню! Я ж просила іншим разом.

– Ну гаразд, давай іншим разом.

Однак не встигли чоловіки допити каву і з’їсти по парі цукерок, як на кухню вийшли Оксана Кирилівна і Галина Павлівна… себто просто Ксюша і Галя! Адже обидві були одягнені по-молодіжному: в джинси, картаті сорочки, куртки і кепки.

– Ну, ось ми і готові! І між іншим, півгодини ще не минуло… – з викликом мовила господиня помешкання й додала: – Нумо, хлопці, на вихід! На нас чекають великі справи.

Чоловіки дивилися на них, нібито вперше побачивши.

– Я говорив тобі, що треба вдягатися по-похідному, – пробурчав Леонід Семенович, – а ти мені весь час твердив про офіціоз… От поглянь на дівчат: немов на пікнік зібралися, а ми – як на прийом у посольстві!..

І дійсно, Калабалін був у модному сірому картатому вовняному костюмі, який сидів на ньому просто бездоганно, у свіжій білій сорочці, яку прикрашала шовкова строката краватка синіх відтінків. Модні нейлонові шкарпетки були підібрані в тон краватці. Довершували парадну картину дорогі імпортні туфлі. На відміну від Антона Семеновича, Леонід Семенович одягнув більш скромний темно-сірий кашеміровий костюм, блакитну сорочку, тонку краватку і надраєні до дзеркального блиску елегантні напівчоботи. На пропозицію переодягнутися з радістю погодився: начепив спортивний костюм Олександра – чоловіка Галини, його легку курточку і гумові чоботи. Натомість Антон Семенович будь-які умовляння переодягтися у щось простіше відхилив. Так поїхали до Мотовилівки: троє «туристів» і з ними один «дипломат»…

У напівпорожній електричці усі веселилися, реготали і згадували, згадували, згадували… Зокрема, згадали потопаючу в зелені дерев школу, що була на території дитбудинку. Величезні клумби перед вікнами. Ділилися веселими моментами, які виникали навесні під час суботників, коли вихованці саджали клени, кущі акації, тополі…

Згадали, як бігали в їдальню, а також куховарку тітоньку Марійку. При цьому не одягалися навіть взимку не тільки тому, що бажали опинитися за столом першими, бо були завжди голодні. Просто не хотіли гаяти час на роздягання! Та й порції, накладені першим відвідувачам їдальні, здавалися великими! І добавку можна було попросити…

Згадали, як лежали в лазареті, а медсестра, яку називали «Тамаркою-санітаркою»[24], напувала їх риб’ячим жиром. Як кидалися і билися подушками, як у підсумку рвали їх, розсипаючи перо по всій спальні. А потім за це всіх карали, й винуватці два дні чистили на кухні картоплю та носили з найближчого колодязя воду. При цьому дуже замерзали, а куховарка