Джорджо Щербаненко - Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко

— Добривечір, пане Вейтон, — відповів Джеллін, шанобливо зупиняючись перед ним. — Вибачайте за турботу, але я хотів би вас про щось запитати.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Вейтон. — Ці консерви страшенно псують шлунок, але зате я певний, що в них нема миш'яку. То в чому ж річ?

— Бачте, я хотів би знати, чи є у вас якась пильна справа, Щоб їхати кудись автомобілем… Я маю на увазі… якась справа, — Джеллін стишив голос, — делікатної властивості, про яку вам не хочеться сказати поліції? Можливо, ви збираєтеся кудись поїхати, незважаючи на всі погрози, оскільки вважаєте, що інакше вчинити не можна, хоча вам відомо, що коли до дванадцятого ми можливого убивцю не заарештуємо, то вам загрожуватиме серйозна небезпека. Чи хочете ви податися в таке місце, про яке ви нам не згадували… — Джеллін набрав повітря і вів далі: — Я ставлю питання відверто, я звіряюся вам моїми думками. У ваших інтересах дати мені щиру відповідь. Якщо моя гіпотеза слушна, то ваша щирість допоможе піймати анонімника і небезпека для вас минеться.

Філіп Вейтон доїв лангусту, уважно слухаючи Джелліна. Налив собі склянку мінеральної, випив і втер рота.

— Пане мій дорогесенький, ви блукаєте манівцями. Я вдячний за вашу цікавість до моєї справи, але тільки тепер я починаю тривожитися насправді. Якщо ви, з поліції, висуваєте такі гіпотези, тоді мого вбивцю вам не знайти ніколи. По-вашому, я міг би замовчати таку важливу подробицю? Якби мені треба було їхати кудись автомобілем саме дванадцятого, то я сказав би вам про це, навіть якби йшлося про найінтимнішу зустріч. Ви ж бо розумієте: перед небезпекою, що мені загрожує, можна знехтувати будь-якими домовленостями.

Джеллін, слухаючи цю тираду, виголошену не дуже приязним тоном, почервонів. Залізна логіка акторового розумування обеззброїла його, і він забелькотав слова перепросин. Але, вийшовши з вітальні, він сказав сержантові Метчі:

— Викличте з поліції двох механіків, і хай вони добре оглянуть машину Вейтона. Я волів би, щоб у ній не знайшлося якоїсь годинникової бомби або пошкодження, через яке Вейтон скрутить собі в'язи, коли йому заманеться кудись поїхати.

— Слухаюсь! — відповів Метчі радо: ще б пак, Джеллін запропонував йому щось нове. Він ще не знав: в Артура заготовлено дещо замашніше.

— Це, Метчі, не все. Сьогодні ввечері ми знов опівночі зустрічаємося в пивному барі Клей 3. Цього разу, не так як востаннє, я буду пунктуальний. Ви розкажете мені про результати огляду автомобіля Вейтона.

— Слухаюсь! — козирнув Метчі.

Наближалася десята, коли Артур подався в бік поліційного централу на умовлене побачення з Сандером. Дорогою він усе думав, що ж схилило полковника Енсайкоу до мовчання. Де капітанового кабінету він прийшов знервований і пригноблений

— Ви прийшли вчасно, — сказав Джелліну капітан Сандер. — Я саме послав по полковника.

Через хвилину двоє поліцейських привели полковника Енсайкоу. Коли обидва охоронники вийшли з кімнати, Сандер показаі полковникові на стільця і сказав ґречно:

— Сподіваюся, що ви все добре обдумали і не змусите мене вдаватися до засобів, якими мені не хотілося б користуватися?

Енсайкоу похитав головою.

— Пане Сандер, — сказав він, — уже двадцять років я жебраком скитаюся по світу лише через те, що вирішив залишитися вірним своїм ідеалам. Я порвав з моїми земляками, коли помітив, що вони стають терпимішими до нового режиму в Росії, а я вважаю це за зраду царя-батечки. Я терпів голод і холод, а коли даху над головою нема, заснути іноді важко. Ви бачите самі, як я одягнутий, і ось уже двадцять років у моїй кишені не лежало більше, ніж півдолара. Усе це, щоб зберегти вірність ідеалам. Отож ви повинні зрозуміти: якщо я зарікся, що більше нічого не скажу, то й не скажу нічого, без огляду на засоби, яких ви вживете, намагаючись зламати мене. Якщо ви не вірите, то робіть так, як ви вважаєте своїм правом і обов'язком. Але повторюю ще раз: я вам не скажу нічого.

Він говорив спокійно і діловито. Просто не вірилося, але можна було побоюватися, що навіть тортури не змусять цю людину зламати слово честі.

Капітан Сандер вхопився за голову і зойкнув розпачливо:

— Як же це так, щоб ви не розуміли: дотримання слова убивці не має нічого спільного з уявленням про честь? Ну який такий гонор велить вам стати на бік того, хто за тридцять шість годин уб'є свого ближнього?! Поясніть мені це!

— Це справа мого сумління, — відповів полковник.

— Це ваше останнє слово? — спитав капітан Сандер.

— Останнє,— підтвердив Енсайкоу.

Обличчя капітана Сандера набрало холодного, офіційного вигляду. Він узяв телефонну трубку.

— Пришліть мені тих сімох працівників, призначених мною.

Навіть не глянувши на полковника, він звелів двом охоронникам вивести його з кімнати. Через хвилину в кабінет увійшло семеро людей. То були молоді, енергійні, здорові мужчини. Капітан привітав їх посмішкою.

— Сідайте, хлопці,— сказав він. — Йдеться про справу Вейтона. — Далі він коротко виклав їм усю історію аж до зустрічі з полковником Енсайкоу. — А тепер, — вів він далі,— треба довідатися від полковника, хто ж саме просив його кидати листи. Візьміться за це. Що можна, а чого не можна, ви знаєте. Робіть що хочете, але завтра вранці я мушу знати це прізвище. Даю вам одну раду: ви вдайтеся до хитрощів, силою тут не візьмеш. Я переконаний: він швидше дасть себе вбити, але не заговорить. Словом, проведіть допит третього ступеня, але інтелігентно. Завтра, о восьмій ранку, мені треба знати прізвище і подробиці, пов'язані з цією особою. За результат дізнання відповідаєте головою. В разі невдачі ніяких преміальних, ніяких нагород. До роботи! Семеро чоловіків вийшли, взявши під козирок. Блідий Джеллін силкувався щось сказати, але хвилювання і пошана сковували йому вуста. Залишившись наодинці з капітаном Сандером, він ледве пробелькотав:

— Але ж, пане капітан, хіба ви можете таке допустити? Тільки в середньовіччі…

Сандер підвів голову.

— Не плутайтесь у мене під ногами, Джеллін, а середньої віччю дайте спокій, гаразд?

Цей несподіваний тон і тверді