Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Того дня в управлінні тільки й розмов було, що про наслідки нашої поїздки. Всі співчували Джурі. Я теж сидів над паперами, а думки мої блукали далеко. «Що ж воно тепер буде? — питав себе у думці. — Що будемо робити?»

Надвечір з дитям на руках прийшла Зебо і заходилася давати лад у кімнаті.

— Я непокоїлася за вас, — раптом заговорила вона, витираючи чорнильницю. Це вперше я почув її голос, відтоді, як Джура привіз її з Бештерака. — Ураз-ака казав, що в курбаші лихе серце. Не любив він його.

— Ну, не такий уже він і страшний, — заперечив я. — Ми з ним плов з одної миски їли.

Вона не повірила, підняла краєчок хустки й поглянула на мене своїми вузенькими, як у киргизки, очками.

— Справді, — повторив я. — З одної миски плов їли і навіть бузу пили.

— Чого ж тоді Джура… Джура такий зажурений? — спитала вона.

Я вже ладен був сказати, а потім передумав. Джура сам скаже, коли треба. Проте щось таки годилося їй відповісти. На думку мені спав Саїдхан. Після нашого повернення Джура розповів Зубову, що саме ім'я Саїдхана Мухтарова відкрило нам шлях до Худайберди, і начальник міліції сповістив у Ташкент про його зв'язок з басмачами. Тепер уже ніхто не мав сумніву щодо цього. Однак цей лис таки зумів вислизнути з рук ДПУ. Доки з Ташкента дійшов наказ про його арешт до Коканда, Мухтаров встиг утекти. Тільки через десять років його схопили таджицькі чекісти. Увесь цей час він, виявляється, працював у сільраді поблизу Хорога і шкодив як міг. Звідти його припровадили до нас, і я його навіть допитував. Та все це було набагато пізніше. А тоді, згадавши Саїдхана, я сказав Зебо:

— Виявляється, серед нас був ворог. Він і Ураза-ака вбив…

— Спіймали? — спитала Зебо.

— Ні. Але конче спіймаємо.

— Ураз про вашого Джуру доброї думки був… — сказала несподівано Зебо, і я відчув у її голосі якесь задоволення.

— Джура-ака дуже душевна людина, — мовив я.

— А чому він… чому він живе сам? У нього немає жінки?

— У нього зовсім нікого немає, — відповів я, і в моїй голові зароїлися наївні думки: «А що, якби вони одружилися — Зебо і Джура-ака? Добра родина, певно, була б. Зараз обоє скривджені, а поєднаються — дивись і щастя знайдуть».

Я вирішив поділитися цими думками з Зубовим. Проте з моїх намірів нічого не вийшло. Я просто не встиг цього зробити. Треба було знов рушати в Шагози.

Наближалася зима. Зв'язок з кишлаками погіршав: дороги розгрузли, а в нас було обмаль коней і гарб. Басмачі за цих умов почували себе господарями становища. Отож треба було якнайшвидше захопити курбаші Худайберди і ліквідувати його численну зграю. Упоравшися з ним, неважко було б одну по одній знешкодити й дрібніші басмацькі зграї, що порядкували в околицях Ахангарона.

Довелося запросити допомогу з Ташкента. Чекаючи на неї, ми не сиділи склавши руки, а намагалися діяти на власний розсуд, виходячи із своїх можливостей. На пропозицію Джури, я виїхав у Шагози. А сам він хотів ще раз відвідати Худайберди, проте Зубов на це не погодився.

— Він не визнав тебе за свого батька, так? І то цілком природно, — міркував Зубов. — Хлопець зростав у байській родині, його й виховували належно, а ти хочеш, щоб він, заможна людина, визнав своїм батьком якогось, на його думку, голодранця. Та йому легше застрелити такого батька. Ні, краще вже ми попросимо Шадмана-мисливця віднести йому листа від тебе. І термін встановимо на відповідь. Нехай собі, скажімо, тиждень поміркує… Прийде сам — збережемо йому життя. Ні — візьмемо силою.

Джурі не лишалося нічого іншого, як пристати на цю пропозицію. І ось я повіз того листа в Шагози. В листі Джура писав, що він — батько Худайберди і що влада, зважаючи на його вірну службу в міліції, а також з пошани до пам'яті його дружини, покійної Ортикбуш — матері Худайберди, ладна простити його синові-курбаші вчинені злочини, якщо тільки той негайно складе зброю і віддасться разом зі своїм загоном до рук ДПУ. Інакше він буде знищений разом з усіма своїми молодцями.

Шадман-ата поскакав з листом далі, в табір Худайберди, а я повернувся назад. Тим часом з Ташкента прибув ескадрон кіннотників. Усі ми нетерпляче ждали на відповідь Худайберди. Принаймні у моїй уяві поставали одна за одною картини радісної зустрічі й замирення батька з сином. Я вже бачив появу Худайберди, бачив, як він, вигукнувши: «Тату!», кидається в обійми щасливому Джурі. Звичайно, радість не буде безхмарною. Худайберди доведеться відсидіти в тюрьмі років п'ять, а то й усі десять. Однак після цього він повернеться додому! Повернеться людиною! І, може, ще чимало зробить для нашої справи. Адже він доволі розумний і, безперечно, відважний. Не виключено, що нам ще доведеться разом працювати. А Джура одружиться з Зебо, і це теж стане радісною подією. І всі будуть щасливі, і запанує мир…

За шість днів надійшла відповідь. Її приніс наймолодший син Шадмана-мисливця. Худайберди наскочив на Шагози й перевішав усю родину старого Шадмана. Тільки малий і лишився живий, бо, на своє щастя, був у степу.

Наш загін відразу ж рушив у похід. Таки мав рацію домулла, який сидів тоді поряд з курбаші: «Не та мати, що народила, а та, що викохала». Добре настренчив Махкамбай свого названого сина проти нас.

Надвечір ми дісталися до Шагози й оточили кишлак з трьох боків, лишивши одну можливість відступу — в гори. А там влаштували засідку.

Удосвіта командир ескадрону виправив до курбаші червоноармійця, який мав востаннє запропонувати йому скласти зброю. І знов Худайберди відмовився.

Зав'язався бій. Тріскотнява кулеметів і рушничних пострілів змішалася з жіночими зойками і плачем дітлашні. Десь опівдні ми нарешті витисли басмачів з кишлаку. Вони оскаженіло опиралися, мов загнані вовки, кидалися на всі боки, однак шляхи до втечі були відрізані. Втім, один шлях до