Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

гарячі перепічки, сушений урюк та родзинки, велику таріль м'яса. Уздрівши ніжні, присипані запахущим насіннячком перепічки та інші наїдки, я насилу стримував себе, щоб не накинутись на їжу і не порушити звичаю.

Джура сидів поряд, але був такий засмучений, що навіть не дивився на дастархан. Я не розумів, що з ним діється. Басмачі влаштували нас як почесних гостей на найкращому місці. Успіх операції перевершив усі наші сподіванки! То чого ж сумувати?!

А він сидів зажурений. Мені навіть бачився на його обличчі вираз муки. Якби я тоді знав, що саме мучить Джуру, то якось би його підтримав, підбадьорив і не поводився як хлопчисько: трохи оговтавшись, я став наминати все, що бачив перед собою, всі ті смачні наїдки, навіть бузи трохи хильнув.

А довкола вирували чужі веселощі. Можна було подумати, що ми опинилися не в таборі басмачів, а в гурті артистів. Неподалік від нас сиділи кружка семеро чи восьмеро молодиків. Один з-поміж них, уйгур, як мені здалося, виливав свою душу в пісні. Я придивився. Це був такий же, як я, зовсім молодий худорлявий хлопець. Він сидів, заплющивши очі й схиливши голову на притиснутий до грудей оздоблений торочками дутар, ніби прислухався до його голосу… Грав він майстерно. Але мене вразив не його музичний хист, не його солодкий голос, а сама пісня, її слова, її зміст. Навкруг вирували веселощі, гуло весілля, а в словах пісні не було ні молодецького захвату, ні таємничого очікування щастя. Навпаки, пісня була сповнена болісної туги й зажури, смутку людини, що, втративши надію, втратила й сенс життя.

В синім небі — ластівки, кружеляє зграя. Як загину, хто мою милу привітає? В синім небі — ластівки, кружеляє зграя. Як загину — більшовик милу привітає. Що в саду моїм зросте, вишня чи тополя? Груди, кулею прошиті, – є басмачева доля. Що в саду моїм зросте, чи гранат, чи слива? Гори — дім для басмача, постіль — кінська грива…

Щось там іще співалося в тій пісні, але я вже забув…

Нарешті гості трохи вгамувалися й засіли за плов. Нас запросили на частування до курбаші. Сам він і запросив. Мене вразили величезні, такі, що й двома руками не обхопиш, китайські порцелянові тарелі. Де вони їх узяли, як завезли сюди, в гори, цілими — незбагненно.

— Ну, кажи, яке там у тебе діло? — спитав Худайберди, утираючи руки.

— Ніякого діла в мене нема, — відповів Джура, силувано усміхнувшись. — Стільки років оце поневірявся на чужині, то й забаглося побувати на справжньому узбецькому тої. Подивитися, душу розважити. А цей ось теж ублагав мене взяти його з собою, — Джура кивнув головою на мене.

— Ну і як, сподобалося? — спитав Худайберди.

— Атож. Саме такий і повинен бути той, — відказав Джура.

— Е-е ні, тоді ти не бачив справжнього тоя. Ось проженемо урусів, я такий той влаштую, весь мусульманський світ згадуватиме, — похвалився Худайберди.

— Думаєте, проженете?.. Пощастить прогнати?.. — спитав Джура.

— А ти сам… сам що скажеш?

— Я? — замислився Джура. — Я?.. От коли б у нас було ще п'ятеро-шестеро таких, сміливих та мудрих курбаші, як ви…

— Твоя правда. Таких, як я, мало. Були, та загули… Ет! — Курбаші рвучко змахнув рукою. — Годі. Сьогоднішній день не для таких розмов. Сьогодні в мене весілля. І наречена в мене красуня. У горах теж жінка потрібна. Як, ти кажеш, міліціє, твою жінку звали? Ортикбуш?

— Так, — відповів Джура.

Курбаші замислився і якусь мить сидів мовчки.

— Мою матір також Ортикбуш звали. Я її, правда, не пам'ятаю, — мовив нарешті він. — Коли мені було два роки, Намаз налетів на кишлак і викрав нас. Потім Махкамбай відкупив у нього матір і одружився з нею. Але мати того ж таки року й померла…

— У неї на лівій руці, коло мізинця, наріст був, як квасолина, — вставив Джура нетерпляче.

— А ти звідки знаєш? — прохопився Худайберди.

— Я кажу про свою жінку, — відповів Джура, пильно дивлячись на курбаші. — В Аппанбая не було жінки на ім'я Ортик…

Худайберди блимнув спідлоба на Джуру. Очі його горіли, як у вовка. Руки тремтіли, обличчя зблідло. Джура теж змінився з лиця. За мить Худайберди одвів од нього погляд і, скрививши рота в посмішці, сказав:

— Мій батько тобі звіту не складав за свої вчинки. Домулло, будемо починати, — звелів він і підвівся з місця.

Цілий гурт басмачів рушив за ним до червоного намету, вкритого паранджами.

— Нам теж час рушати, — сказав Джура.

Я мовчки підвівся. Тепер я все зрозумів. Побачивши, що ми намірилися їхати, басмачі принесли нашу зброю. І ті самі чотири вершники знов відпровадили нас до перевалу, а там передали іншим.

— Я так непокоївся за вас — місця собі не знаходив, — мовив Шадман-мисливець, коли ми дісталися в Шагози. — Ну що, погодився?

— Побачимо. Треба почекати, — відказав Джура.

Ми знов рушили в дорогу. До самого Алмалика я жодного слова не сказав про Худайберди і нічого, звісно, не питав. Джура теж мовчав. Зронивши руки на луку сідла, він їхав усю дорогу в гіркій задумі й розпачі. Я знав, що точить його душу, але не знаходив слів, щоб утішити його, чи бодай щось путнє порадити.

Коли ми під'їхали до управління, назустріч нам вийшов Зубов.

— Ну як? — спитав.

— Костю, — сказав Джура, ступивши до нього. — Худайберди… — він ковтнув слину, — Худайберди — мій син.