Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

Цю книгу складають дві повісті, написані самобутнім майстром сучасної узбецької прози. У них розповідається про складний період становлення Радянської влади на узбецькій землі, про тяжку і жорстоку боротьбу з басмацтвом, про цікаві людські долі, які опинилися в центрі тих подій.
Обидва твори написані в жанрі пригодницької літератури, обидва поєднують гостроту і динаміку подій з глибоким психологізмом.

Художник МИКОЛА ЛЕВЧИШИН

Перекладено за виданням:

Улмас Умарбеков. Ок, калдиргоч. Киссалар. Гафур Гулом номидаги адабиёт ва санъат нашриётн; Тошкент, 1974.

Улмас Умарбеков. Куприк, Хикоялар. Повестлар. Гафур Гулом номидаги бадиий адабиёт нашриётн. Тошкент, 1968.

Пам'яті батька Рахімбека Умарбекова присвячую

Я не можу його забути. Суворим і якимсь ніби журливим поглядом дивиться він на мене з минулих літ. Я завжди відчуваю на собі цей погляд. А коли мені важко, раджуся в думці зі своїм колишнім товаришем, шукаю в нього підтримки…

То були тривожні часи, і багато хто з нас тоді мріяв про роботу в ДПУ. Найбільше охочих було серед молоді. Та це й природно. До чекістів і в місті, і в селі ставилися з пошаною і навіть з якимсь острахом. Шкуратянка, наган на поясі, — хіба могли когось лишити байдужим ці атрибути мужності?! Тож і не дивно, що кожної вільної хвилини в губкомі комсомолу, де я відповідав за культосвітню роботу, точилися розмови про відвагу чекістів, що вражали уяву звичайної людини. І не було, певно, серед нас, комсомольських активістів, таких, що не захоплювалися їхніми подвигами.

Того року з апарату губкому на роботу в органи ДПУ вже пішло дванадцятеро хлопців, і ми нетерпляче ждали, коли настане й наша черга. Ждати довелося недовго. Якось уранці другий секретар губкому викликав до себе вісьмох співробітників. Серед них був і я. Ми, звісно, здогадувалися, про що піде мова, і, мабуть, усі, крім мене, були радісно збентежені. А мене, правду кажучи, ця перспектива не дуже тішила. Річ у тім, що саме в той далекий час я вперше відчув потяг до літератури: багато читав, віршував, наслідуючи Хамзу[1]. Під впливом його поезії «У світ» я написав вірш «У комсомол», якого надрукували в газеті. Було в мене й кілька ліричних газелів. А одного разу я навіть склав для свого сором'язливого приятеля, закоханого у молоду вчительку, віршованого листа з освідченням у коханні. Та поет з мене був, мабуть, все-таки ніякий. Це я збагнув аж тепер, по стількох роках… А тоді, хоч я теж мріяв про наган і подвиги, потяг до поезії, до театру все-таки переважав. Саме в ті дні театральна трупа імені Карла Маркса готувала постановку «Ферганська трагедія»[2]. Думками й душею я був уже на виставі, а тут така несподіванка!

У кабінеті нашого секретаря Віталія Колосова поряд з ним сиділи двоє чоловіків. З їхнього одягу ми відразу здогадалися, що то співробітники ДПУ. Колосов також завжди ходив у шкуратянці, носив наган. Ми заздрісно поглядали на нього, бо з усіх наших секретарів він один мав зброю.

Колосов відрекомендував нас незнайомцям і, спершись кулаками на край столу, сказав:

— Ми викликали вас, тому що останнім часом посилилися ворожі дії проти молодої Радянської влади. — Колосов був непоганий промовець і виступав майже на кожному мітингу. Отож і в своєму кабінеті він говорив, наче з трибуни. — У Душанбе відбувся нелегальний курултай[3] басмачів. У збіговиську взяв участь представник міжнародного імперіалізму, ворог революції Енвер-паша. Імперіалісти постачають нашим внутрішнім ворогам зброю, гроші і навіть продовольство. Спокій трудового народу порушено. Почастішали напади басмацьких зграй на міста і кишлаки, особливо у Ферганській долині. Цілком зрозуміло, що ми, вірна зміна партії більшовиків, не можемо сидіти склавши руки і, отже, оголошуємо стан бойової готовності.

Колосов замовк, ніби силкуючись пригадати, що він і що мав сказати. Скориставшись паузою, слово забрав представник ДПУ:

— Товариш Колосов дуже добре змалював обстановку, — промовив він. — Тепер послухайте, що я вам скажу! Нам потрібні такі освічені і віддані люди, як ви. Потрібні для боротьби з басмачами. Заперечень нема?

— Нема! — водноголос відповіли ми.

— А як нема, то почнемо розподіл. Шукуров! — викликав він мене. — Вас ми направляємо в Алмалик. Заперечень нема?

Які вже тут могли бути заперечення, коли для представника ДПУ питання було вирішене.

— Завтра туди вирушає загін міліції, — додав він. — ідете разом з ним. Ось ваша путівка.

Я не міг видобути з себе жодного слова. Мовчки, наче не з власної волі, простягнув руку і взяв папірець.

— Джумаєв! Вас…

Я поволі рушив до дверей. Досі мені й на думку не спадало, що моя доля може змінитися так круто і несподівано. Тож і не знав, радіти цій переміні чи журитися з неї.

Біля порога мене наздогнав Колосов і, взявши за лікоть, спитав:

— Чого зажурився?

Не знаючи, що відказати, я ніяково усміхнувся.

— Тримайся! Звикнеш, і все буде гаразд. Ну, бувай, щасти тобі!

Він міцно потис мені руку і з невластивим для нього смутком сказав:

— Я теж їду.

— Куди? — машинально спитав я.

— У Нанай. Там убито секретаря осередку.

Такі звістки тепер приходили часто. Однак у словах Колосова чувся неприхований біль. Про його причину я дізнався пізніше, вже коли працював у Алмалику. Виявилось, у Нанаї секретарем осередку була його наречена.

Я був певен, що вдома через моє призначення виникне скандал. Особливо боявся, що скаже мати. «Щоб я пустила бозна-куди своє єдине дитя?! Та не діждуть цього!» — отак могла вона відрубати. На щастя, вдома був якраз і батько. Його