Ульмас Рахімбекович Умарбеков - Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков

відступу їм таки лишили, але понад ним у скелях засів підрозділ червоноармійців і засипав звідти кулями всіх, хто намагався втекти у гори.

І раптом я побачив гурт вершників, що скакали по самому краю урвища. Певно, там була стежина, про існування якої ми не знали. Я гукнув Джуру і показав у той бік.

— Це Худайберди! — крикнув він і кинувся до коня.

Я пришпорив свого, і незабаром вихопився далеко вперед. Ось тут я вперше збагнув, чому Уразового огиря називали аеропланом. Басмачі, певні, що їх ніхто вже не наздожене, спершу не стріляли по нас, але, побачивши, як швидко скорочується відстань поміж мною і ними, почали відстрілюватися, і незабаром повз моє вухо свиснула куля.

— Стій! Сабіре, стій! — закричав Джура.

Не розуміючи, чого він хоче, я щосили натягнув поводи. Наздогнавши мене, Джура гукнув.

— Тримайся за мною!

Але марно я намагався втримати свого коня позаду.

Зрештою, коні пішли поряд. І тут я ще раз побачив, як стріляє Джура. Двома пострілами він поцілив двох вершників. За спиною в третього сидів ще хтось.

— Не стріляй! — застеріг мене Джура.

То була жінка. І я навіть упізнав синю оксамитову паранджу, одну з тих, що на весільному тої Худайберди прикрашали вогненно-червоний намет.

Відстань між нами ставала дедалі менша. Аж тут жінка, що сиділа позаду, заточилась і впала з коня.

— Поглянь, що з нею! — звелів Джура.

Я на превелику силу спинив коня. Прямо перед жінкою. Вона стогнала. Я схилився над нею і підвів їй толоку. І в ту ж мить побачив держак ножа, що стримів у неї в боці. Я висмикнув ножа, і жінка знепритомніла.

Підскакали червоноармійці, я передав їм жінку, а сам знов скочив на коня і погнав його навздогін за Джурою. Між ним і Худайберди лишалося вже кроків п'ятдесят. Наздогнавши Джуру, я гукнув:

— Чому не стріляєш?! — і, звівши рушницю, спробував прицілитись.

— Не стріляй! — щосили крикнув Джура.

І майже одночасно почувся ще один вигук:

— Не стріляйте! — це кричав Худайберди. — Не стріляйте, батьку!

«Ось коли ти батька признав», — майнула в моїй голові думка, і я кинув погляд на Джуру-ака. Зненацька гримнув постріл, мій кінь спіткнувся, і я вилетів із сідла. Пролунав ще один постріл, а за ним — моторошний крик:

— А-а-а!

Очутившись і підвівши голову, я побачив Джуру. Стоячи навколішки, він обережно підводив голову пораненого, що лежав перед ним. То був Худайберди. Шкутильгаючи, я доплентався до них. Повіки в курбаші були склеплені, але він ще дихав.

— Вода є? — спитав Джура.

Я подав боклаг. Джура підніс його до синових уст. Худайберди ковтнув, змагаючи біль, і розплющив очі. Я й досі пам'ятаю вираз його очей, вони були, мов у дитини, що прокинулася від жахливого сну…

— Біля матері… Поховайте мене біля моєї матері, — ледве чутно проказав він, не спускаючи з Джури благального погляду. — У Чусті…

Джура не відповів. Підвівши ще раз синову голову, він знову приклав до його вуст боклаг. Та ковтнути Худайберди вже не зміг. Його безкровні губи ворухнулися безгучно, рука поволі сповзла з грудей і впала на землю.

— Помер, — прошепотів Джура тремтячими губами.

І в цю мить раптом гримнув ще один постріл. Я рвучко озирнувся. Прямо проти нас на високій скелі стояв чоловік з рушницею. Я вистрілив. Не знаю, чи влучив, бо він ураз зник, наче земля під ним запалася.

Я перевів погляд на Джуру і з жахом побачив, що він лежить непорушно побіч Худайберди.

— Джуро-ака! Джуро-ака! — розпачливо заволав я і став його термосити.

Та марно. Він не озивавсь. Я підвівся й почвалав, схлипуючи. Наткнувся на людей.

— Що сталося? Що сталося? — питав, шарпаючи мене, Зубов.

Але я не міг видобути з себе й слова.

IX

Джуру перенесли в Шагози. Там і поховали. Згадавши останні слова Худайберди, я сказав Зубову, що варто було б поховати Джуру в Чусті, біля дружини. Але той заперечив:

— Ні, Сабіре, Джура повинен лежати тут, де він працював, де наклав головою. Настане час, йому поставлять пам'ятник. І кишлак Шагози назвуть ім'ям Джури Саїдова.

Минуло багато років. Алмалик став великим містом. Виріс, погарнішав і кишлак Шагози. Звелися вгору високі цегляні будинки обабіч брукованих вулиць. І називається тепер кишлак уже не Шагози, а Джура-кишлак.

Я зрідка приїжджаю сюди. Зустрічаюся з Зебо, яка вже багато років працює тут головою сільради. Її син Баходир став видатним ученим. Ми бачимося і з ним. Іноді він заїздить за мною, і ми разом вирушаємо в Джура-кишлак. Там на майдані, в самому центрі, стоїть пам'ятник Джурі. Вклонившись йому, ми неквапом ідемо вулицями кишлаку. Згадуємо тривожні й радісні водночас молоді літа.

От і сьогодні я про все це згадав…

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

І

Нещодавно, даючи лад своїм паперам, я натрапив на забуте фото. З нього на мене дивились зажурені очі незнайомої літньої людини. Придивившись і напруживши пам'ять, я упізнав чоловіка, з яким зустрівся кілька років тому в одній з країн Близького Сходу…

Я повертався додому після тривалого закордонного відрядження і затримався в невеликому портовому містечку, звідки наступного дня мав вирушити морем до Одеси.

Поки влаштувався в готелі, поки вмився-причепурився, минуло півдня. Пообідавши, вийшов на вулицю. День був ясний, але задушливий. Може, саме через ту задуху, а може, так воно тут буває завжди, — вулиці здавалися чи то скутими