Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

знизав плечима, потім доторкнувся до задньої кишені штанів, але, будучи людиною дії, не довго вагався і сів у коляску.

Виїхавши на шосе, лікар газонув. Вітер засвистів у вухах, і весь світ стрімголов понісся нам назустріч. Я уткнувся носом у широку спину Тошкова і заплющив очі.

Через півгодини ми приїхали на водоймище. Коли я зійшов з мотоцикла, мені здалося, що земля хитається під ногами: лікар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на годину. Але Абакум, розпроставши плечі, позіхнув і байдуже зауважив:

— Повільно їхали. Відверто кажучи, навіть набридло.

Лікар почухав потилицю.

— Я міг би й швидше, але боявся за хлопця. Ще випаде. А тоді що?

— Тоді Фатме з Видли дуже горювала б, — підморгнув мені Абакум.

Я мало не впав від подиву.

— Яка Фатме? — спитав я.

— А та, з двома разками намиста! Хіба забув?

Я ліг горілиць на траву. Шумів легкий вітрець. Високо в небі пливли маленькі сріблясті хмаринки з кучерявими крильцями. Я згадав, що поети порівнюють ці хмаринки з парусними човниками. Пливуть собі парусні човники по небесному океану. І ця подорож здається знизу дуже красивою. Потім я повернувся обличчям до води, кинув погляд на далекі сині береги і довго милувався чудовим краєвидом.

А тим часом між моїм приятелем і лікарем Петром Тошковим точилася жвава розмова. Виявилося, що з обох у них мотоциклетна манія: обидва поважають одну й ту саму фабричну марку, люблять розвивати граничну швидкість. Під час цієї жвавої розмови лікар кілька разів плескав Абакума по плечу, а Абакум кілька разів пригощав його цигарками. Потім з'ясувалося, що обидва курять той самий сорт тютюну і їх однаково мучить кашель.

— Ну, а гіркий стручковий перець любиш? — спитав лікар Абакума.

— Дуже!

— І я. А смажену рибу?

— Страшенно!

— І я. А якому вину віддаєш перевагу: білому чи червоному?

— Червоному.

Від такої надзвичайної однодушності лікар розчулився.

— Як же це я не знав тебе досі! — вигукнув він, украй зворушений. — Я все життя шукав такого побратима, як ти. Браво! — Він замовк на мить. — А тепер подивимось на другий бік медалі — духовний. Я, наприклад, борюся з дечим. А ти?

— Я теж.

— Мої вороги — бацили. А у тебе є вороги?

— Я археолог. Мій ворог — час.

— Дай руку! Так, — він знову замовк. — А які жінки тобі подобаються найбільше?

— Чорняві.

— Ух, хай йому грець! Мені теж.

— А чому «хай йому грець»?

— Моя — чорнява. Я вирішив одружитися. Справжня брюнетка.

— Чудово!

— Зовсім не чудово! Ти молодший і відіб'єш її у мене!

— Ні. — Абакум подав йому руку. — Слово честі. Я вмію додержувати слова.

Вони потиснули один одному руки, і в обох хруснули суглоби.

Я глянув на Абакума. На його губах, як завжди, була добродушно-поблажлива усмішка, а очі дивились холодно. «Грає», — подумав я, і мені чомусь стало боляче за лікаря. Цей добряк щиро хвилювався, а Абакум тільки удавав, що гарячиться, а насправді розважався і промацував співрозмовника.

Після задушевної розмови лікар відійшов трохи далі, щоб закинути вудочку в тихшому місці. Він, мабуть, «потерпав» від бажання наловити якнайбільше коропів і добре пригостити свого нового приятеля й «побратима». Абакум підсів до мене, помовчав трохи, потім ліг на бік і одразу ж заснув.

На водоймище повільно спадали сутінки. Вітер став дужчий. Вода потемніла. Протилежний берег розтанув і зник у вечірній млі.

Лікар повернувся в поганому настрої. Він ішов безшумно, по траві, але Абакум неначе почув його кроки у сні. Він підвівся, всміхнувся і похитав головою.

— Не клює! — зітхнув лікар.

— Нічого, — сказав Абакум, — купимо риби в ресторані.

Він «осідлав» машину. Тепер лікар опинився в колясці, йому було там тісно, довелося трохи зіщулитись. Я знову зайняв своє місце. Знав, що Абакум шалено гнатиме машину, але не боявся. Почував себе зручно і надійно, як на стільці в своєму лікарському кабінеті.

Було близько дев'ятої години, коли ми доїхали до житлового масиву. Звернули на центральну вулицю, потім знову повернули, і лікар показав на третій будинок ліворуч.

— Друзі, — промовив він і глянув на нас з переможною усмішкою, — ви бачите ті вікна на першому поверсі, обклеєні зсередини газетами? Там живе лікар Петр Тошков. Пропоную вам зайти до нього в гості. Уперед, товариші!

Горішні поверхи будинку ще не були готові, тому нам довелося перестрибувати через купи піску і щебеню, поки ми добралися до дверей. Лікар відімкнув їх і люб'язно пропустив нас уперед.

Центральну частину квартири займав великий вестибюль, у якому пахло вапном і цементом. Тут стояли тільки круглий стіл, покритий старими, пожовклими газетами, і кілька стільців. Лікарів кабінет скидався і на похідний аптечний склад, і на занедбану лабораторію. Серед коробочок, баночок і сотень склянок з ліками та хімікаліями виблискували реторти й колби, лежали вкриті порохом пробірки й спиртівки, причому все це було так розкидано і нагромаджено, що коли б хтось випадково залишив тут кашкета, то, мабуть, не одразу знайшов би його.

— Анастасію, — промовив лікар, і очі його заблищали від задоволення й гордощів, — як тобі подобається це святилище ветеринарної думки?

— О, — відповів я і почав з цікавістю оглядати стелю.

— Не поспішай! — поплескав мене по плечу лікар. — У цьому храмі є всього потроху. І все це я сам виготовляю, а деякі речі просто винаходжу. Оце і буде твоя школа!

І тому що я мовчав, лікар визнав за потрібне додати:

— Я, голубе, крім медицини, вивчаю ще й біохімію, а тому трохи розуміюсь на ліках і настойках. Отже, держись мене і не бійся!

Після «святилища»