Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

— Ракіп Колібаров, — повторив замислено лікар.

Потім він покліпав очима, ніби намагаючись щось пригадати. А я подумав: чому ім'я Ракіпа Колібарова примушує людей замовкати?

Лікар розпростав плечі і подивився на свій годинник. Було близько п'ятої.

— Анастасію, — сказав він, — піди в сусідню кімнату до товаришки Ірини Теофілової. Попроси її пояснити тобі дещо, а після роботи я по тебе зайду. Гаразд?

— Звичайно! — сказав я. І захоплено додав: — Неодмінно чекатиму вас.

У сусідній кімнаті стояло два письмових столи. За кожним сиділа молода жінка. Коли я зайшов і зупинився біля дверей, вони одночасно підвели голови і зацікавлено глянули на мене.

Хтозна-чому, можливо тому, що була спека, я стояв біля дверей і мовчав. Дивився на ту жінку, що сиділа ліворуч, і не міг відвести очей од її обличчя. Що це було за обличчя! Мені здавалося, ніби я дуже добре знаю його і разом з тим розумів, що воно вперше промайнуло перед моїм поглядом, як малюнок з ілюстрованої книги. Ах, так! Коли б не спека, я, звичайно, одразу догадався б. Це обличчя було схоже на портрет епохи Ренесансу: пишне чорне волосся, чорні брови і вигнуті вії мадонни з великими світлими, як південне небо над Видлою, очима. Тільки південне небо над Видлою — прозоро-синє, а ці сині очі мали мармуровий блиск — сяяли, мов флюорит, але були непроникні.

Жінка ворухнула плечима і повільно підвелася з стільця. Тепер я бачив усю її постать. На зріст вона була височенька. В неї були округлі плечі і високі груди. Все в ній ніби випромінювало зрілу принаду, раннє літо жіночої краси.

— Що вас цікавить? — спитала вона і спокійно зміряла мене очима з голови до ніг.

— Мені потрібна товаришка Ірина Теофілова, — пояснив я і кашлянув, бо мені дуже хотілось пити.

Жінка кивнула головою, але я не зрозумів, що вона хоче цим сказати, і тому залишився біля дверей.

Тоді з-за стола, який стояв праворуч, підвелася друга жінка. Така ж на зріст, як і перша. Повинен признатися, що й вона справила на мене дуже приємне враження. Тільки волосся в цієї жінки було каштанове і виглядала вона худішою. В її карих очах не було нічого незвичайного, але мені здалося, що вони дивляться надто сміливо і навіть задирливо. На відміну од першої жінки, руки цієї було більш оголено, а виріз плаття, яке утворювало красиву складку на грудях, зроблено глибший.

— Ви, товаришу, приїхали з периферії? — спитала вона, хтозна-чого мацаючи рукою брошку на грудях. Блискучу прикрасу було приколото саме там, де на платті лягала красива складка.

— Так, я приїхав з периферії, — відповів я. — З Триграда. — І в свою чергу спитав: — А як ви про це догадались?

Такою була моя перша зустріч з персоналом лікаря Петра Тошкова. І Теофілова, і Чавова люб'язно почастували мене водою і розповіли чимало цікавого. Але більше говорила Христина Чавова. Вона сказала, що в мене гарний смуглявий колір обличчя і що синій галстук дуже пасує до моїх голубих очей. На цьому місці нашої розмови Ірина Теофілова всміхнулась підкреслено поблажливою усмішкою. Очевидно, у Теофілової суворіша вдача. Та я більше розмовляв з друкаркою. Вона розповіла мені, що їхня профорганізація розвиває активну діяльність, внаслідок чого для службовців Центру влаштовано зручну душову, яка міститься на горищі.

— Ви теж можете користуватися нею, оскільки вас відряджено в наш відділ, — запропонувала мені Чавова. — Хочете, я покажу вам, де вона?

Тут Ірина Теофілова знову всміхнулась.

У цю мить в кімнату ввійшов лікар Петр Тошков. Сорочка на ньому тепер була застебнута. Під білим піджаком виднівся товстий шерстяний пуловер. Це мене страшенно здивувало.

— Анастасію, — сказав мені лікар, — робота закінчилась. Треба йти.

Я ввічливо попрощався з Чавовою, а Ірині холодно кивнув головою. Лікар Петр Тошков зробив навпаки: він зневажливо кивнув Чавовій, а Іринину руку, як мені здалося, затримав у своїй лапі.

Ще кілька сторінок, і я поступлюсь місцем Абакумові, який доведе цю розповідь до кінця.

Коли ми вийшли на вулицю, лікар попросив мене трохи почекати, а сам шмигнув на подвір'я будинку. Я залишився один і, хоч стояв біля центрального входу в установу, почував себе досить пригнічено. Я думав: коли б зараз вийшла друкарка Чавова і сказала мені: «Товаришу Буков, чи не хочете прогулятися зі мною?» або «Чи не проведете мене додому?», — я неодмінно погодився б. Кінець кінцем, треба ж якось згаяти час. Поки я так думав, Чавова справді вийшла. Вона весело розмовляла з якимсь хлопцем і не помітила мене.

Проводжаючи її поглядом, я раптом почув страшенну тріскотняву. До під'їзду з гуркотом під'їхав на червоному гримкому мотоциклі лікар. Він владно махнув мені рукою.

— Сідай ззаду! — гукнув крізь шум мотора. — Я повезу тебе на водоймище Іскир.

Чавова так і не помітила мене. Отже, я був вільний і міг іти, куди заманеться. Але в цю мить згадав про Абакума.

— Товаришу Тошков, — сказав я, — у мене є приятель, археолог, я обіцяв…

— Візьмемо і його, сідай! — гаркнув лікар і притупнув ногою по бруківці. — Велике діло! Де він, твій приятель?

Я пояснив йому. Але машина помчала зовсім у протилежному напрямі. Я не знав, куди ми їдемо і де посадимо Абакума: в цьому мотоциклі, як і в усіх, було тільки одне додаткове сидіння.

Та згодом з'ясувалось, що я турбувався даремно. Хвилини через дві ми підкотили до гаража — дощаного сарайчика в дворі чотириповерхової будівлі. Лікар витяг звідти саме те, що нам було потрібно — коляску і доніс її до мотоцикла так легко, як я, наприклад, ношу свій лікарський чемоданчик.

Ми помчали до музею.

Абакум, якого мало що могло здивувати, цього разу був дуже збентежений.

— Ти археолог? — Лікар потис йому руку. — Браво! А я Петр Тошков, начальник цього хлопця. Сідай у коляску, повеземо тебе на водоймище ловити рибу.

Абакум