Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

Серце моє одразу немов хто стиснув рукою, воно заболіло, а потім застукало тривожно в грудях, аж я почув його стукіт.

«Невже забрали? – вдарила у голову думка. – Хворого, немічного. Та він же й поспати, мабуть, не встиг!»

Ох ти ж горе!

Не тямлячи себе, вибігаю з двору й через дорогу поспішаю до Гальчиної хати. Грязь і вода розлітаються від мого бігу навсібіч, оббризкують мене з ніг до голови, але я не зважаю на це. Що мені те бризкання, коли немає батька, коли я не встиг на нього надивитися, не встиг наговоритися з ним. Татку ж мій, таточку!

Біжу до Гальки, може, вони щось знають, може, мати їм щось сказала. Хоч у них і в самих горе.

Хата Кулиновичів, як і наша, старенька, з маленькими вікнами, в яких жодної цілої шибки, скрипучими дверима і сіньми без стелі. І стоїть так же, як і наша, над дорогою, тільки трохи вище, на горбку, й коли іде дощ, то до порога попоковзаєшся, поки дійдеш. Проте я докарабкуюсь з розгону, захекано, і нарешті заходжу до хати.

В хаті пахне ладаном і воском. В кутку, перед іконами, жевріє слабенький вогник лампадки, а на столі горить воскова свічка в надщербленій чашці.

– Драстуйте, – тихо вітаюсь і бачу за столом кількох бабів у чорних хустках, схожих на ворон, що сидять рядочком на якійсь жердині, Параску, Гальку. Посеред столу – миска з вареною картоплею в лушпинні й миска кануну. Отже, дядька Григорія поховали і зараз поминають чим Бог послав. А послав він їм дуже мало, це, скоріше, сусіди знесли по картоплині, бо від Гальки знаю, що в них у хаті, як і в нас, давно нічого немає.

Не видно за столом тільки хазяйки хати, тітки Насті. Вона лежить на полу, вкрита стареньким ряденцем, і стиха стогне. Хвора, немічна, мабуть, наплакалась і злягла зовсім, навіть за стіл неспроможна сісти.

Я ніяковію, питаю про матір. Думав, у них, але бачу – немає. Чи не знають дівчата, де вона?

Із-за столу встає Галька, підходить до мене з картоплиною в руці, каже:

– Не хвилюйся, пішли з батьком у сільраду.

Добре мені не хвилюйся, у мене аж у душі похололо, коли почув про сільраду.

– Чого? – не зводжу з Гальки очей.

Галька тицяє мені картоплину до рук, з'їси, мовляв, за упокій батькової душі, потім відводить до самісінького порога й шепоче, кивнувши у бік матері ка полу:

– Дуже погано їй, накричалась так, що ми її й на кладовище не пустили. А ти справді не бійся, по ділу твої пішли в сільраду. Розумієш, копачі, що копали для батька яму, якраз на тому місці викопали два порожні бідони. Сповістили голові сільради. Той приїхав підводою і забрав. Параска похвалилася твоїй матері, а мати, звісно, розказала батькові. От вони й пішли в сільраду подивитись на ті бідони, чи не ті, що у вас торік украдено. Як добре, що твій батько вернувся. А мій уже не вернеться ніколи… Звідти не вертаються. – І на очах сльози.

За столом про щось тихо говорили баби з Параскою, тихо потріскувала свічка в щербатій чашці, а я став заспокоювати Гальку:

– Не треба, не плач, сльозами горю не поможеш. – А сам відступаю до дверей і, нарешті, коли відчув їх спиною, кажу: – То я побіг… Теж у сільраду… Теж хочу побачити оті бідони… – А в думці: «Будь вони тричі прокляті, як через них мого батька в тюрму посадили».

– Іди, – хитає мені на те головою Галька. Боса, ноги по кісточки в грязі, так напевне й на кладовище ходила, бо немає взуття, у старій полотняній спідничці і виношеній, невизначеного кольору хлопчачій сорочці, вона викликає у мене жаль. Бідна дівчина, як їй тепер без батька житиметься.

До сільради від хати Кулиновичів (та й нашої) недалеко, рукою подати, якраз навпроти церкви на вигоні. І сільрада, й контора колгоспу поряд, у хатах розкуркулених. Сільрада в хаті під білою черепицею – Грицька Ковальчука, а контора в хаті під бляхою – Прохора Зозулі. Батько казав, що розкуркулили їх за ці ж хати не під солому і з дощаними підлогами та за те, що в Ковальчука була своя кузня, а в Зозулі вітряк над шляхом на Стару Оржицю.

Але до сільради я не дійшов, зустрів матір з батьком на півдорозі від неї, вони поверталися додому. Мати вела батька під руку, він ледве переставляв ноги і був блідий-блідий. Блідий і худющий. Особливо це впадало в очі, бо він устиг поголитися.

Я нічого не став питати в них, узяв батька за ліву руку, й ми мовчки пішли додому втрьох. На душі в мене відлягло, немов з неї упав важкий і холодний камінь.

Одразу ж, як тільки зайшли в хату, мати звеліла мені й батькові:

– Ви роздягайтесь – і гайда на піч, а я хутенько протоплю та зварю затірки, посьорбаємо гаряченької.

Рідна, дорога моя матуся! Скільки енергії, настирливості й кмітливості проявляла вона, щоб десь заробити, позичити чи виміняти за якусь свою одежину окрайчик хліба, бурячок, десяток картоплин, жменю муки, капустину чи морквину, щоб з'їсти, не терпіти від голоду. І коли сказала тоді про затірку, я одразу догадався: зникла зі скрині або її вишита сорочка, або спідниця чи рушник. Заради батька, заради мене.

Я мовчки підійшов до неї, мовчки віддав свою пайку хліба, мовчки поцілував її в щоку і лише тоді юркнув на піч слідом за батьком.

Поки мати варила затірку з кукурудзяної муки, таки виміняної в когось за святковий материн фартух, батько розповів мені про знахідку на кладовищі та його розмову з головою сільської Ради.

Голова у нас був не сільський, а присланий з району, на прізвище Задорожний. Високий, плечистий, чорночубий і… рябий, дуже понівечений віспою. Але І батько й мати казали – не вредний чоловік. До чесних, працьовитих людей ставився прихильно, із співчуттям, допомагав кому словом, кому ділом, якщо міг.

З брехунами ж, ледарями й тими, хто плутав чуже з своїм, – не церемонився.

Так ось цей голова, коли батько несподівано з'явився в сільраді, дуже зрадів йому, привітав з поверненням і одразу ж показав знайдені бідони, які тримав у сільрадівський кладовій.

Батько одразу впізнав їх. Це були ті самісінькі бідони, що їх украли з