Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

Упізнав їх і голова, але вирішив не говорити про це нікому, не сповіщати в міліцію. Сам вирішив виявити злодіїв, він уже приблизно знав, через кого батько сів у тюрму.

– І не признався тобі? – не втримався я від цікавості.

Батько безпорадно розвів руками:

– Ні, адже кажуть: не спійманий на кражі – не злодій. Я теж підозрюю декого, але… – І замовк.

Більше ми про це не говорили.

Невдовзі мати подала нам на піч затірку, гарячу й таку смачнющу, що я, здається, ніколи такої не їв. їли ми її з однієї миски з батьком, їли дерев'яними ложками, які він колись сам вистругав з груші. Той, хто не знає, що таке голод, не може собі уявити смаку такої затірки, як не знає взагалі, що то за страва така – затірка.

Ех, затірка, затірка! Хай тебе й не знає ніхто сьогодні! Надто діти!

…А через кілька десятків років, як уже давно не було мого батька, ліг воїном в братську могилу на німецькій землі у Велику Вітчизняну війну, як спала вічним сном на нашому сільському кладовищі мати, я дізнався, хто обікрав нас осінньої ночі тридцять другого року. І бачив одного з них (їх було два, два брати), бо другий, молодший, на той час уже помер. Помер одразу ж по війні у злиднях і нужді. А старший вижив. Відсидів п'ятнадцять років у колоніях і повернувся в село. Одер, жав так багато, мабуть, за всі свої крадіжки, які вчинив, за спекуляцію вкраденим. Одержав, як кажуть заслужено і сповна.

Повернувся ще живим, бадьорим, одружився на вдові, теслярував у колгоспі. Казав односельчанам: «Мені не заробіток потрібний, хочу бути між людьми». Але і не сприйняли його, сторонилися. Тоді він став набиватися своїм тесляруванням сусідам, кутчанам, одиноким інвалідам. Ремонтував ворота, зруби колодязів, повітки, не беручи з господарів ніякої плати. «Навіщо мені гроші, – казав. – Я просто так, від душі». Люди ж все одно платили йому й більше не запрошували.

І вирішив він зайнятись садівництвом. Привів до ладу удовин сад, став збирати дорідні врожаї вишень, слив, яблук і груш. Роздавав своїм родичам і жінчиним, пропонував сусідам на кутку, знайомим у селі. Проте, крім родичів, ніхто садовини в нього не брав. Навіть діти.

Я не мав на нього зла, але зустрічей з ним уникав, бо він завжди, зустрічаючись, запобігав переді мною, дуже мене розхвалював і щоразу підкреслював, що добре знав мого батька і в молодості навіть дружив із ним, чим викликав у мене, відразу. І мимоволі приходив тоді мені на думку вислів якогось філософа-мудреця про несправедливість серед людей. Зміст його такий: погані люди живуть довго, а добрі, чесні – вмирають рано.

Помер батьків кривдник після вісімдесяти трьох років.

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.

Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».

Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.

Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.

Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:

– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?

Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:

– Чого тітка плаче?

Палажка пошепки відповідає:

– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.

– Та невже? – не вірю я.

– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.

Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.

І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.

Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?

Я