Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

забарилася.

І я покірно пішов. Задоволений тим, що так вдало зустрівся з Павлом Івановичем, віддав йому портрет Тараса Григоровича, і водночас засмучений розлукою з ним, зі школою.

Не шкодував я лише за тим, що не бачитиму більше в своєму класі портрета товариша Сталіна, не зустрічатимуся з поглядом його гострих, колючих очей, від якого мене завжди морозило.

А дощ надворі не переставав. Над голодним передвечірнім селом плили й плили сірі сувої хмар і сіяли, й сіяли на нього дрібні, холодні краплі.

…Увечері до нас приходили попрощатися тітка Дунька і Параска. Плакали, бажали нам доброї дороги.

Спали ми останню ніч у своїй хаті неспокійно. Мати кілька разів прокидалася, виходила надвір дивитися на небо, чи не перестає дощ. Я щоразу чекав її і, коли вона поверталася, питав: «Іде?» – «Іде», – відказувала й сумовито зітхала.

А на світанку, увійшовши до хати, гукнула мені:

– Уставай, синку, будемо йти. Дощ немовби перестав. Чи надовго?

З хати ми вийшли, як надворі почало сіріти. Босі, з ціпками в руках і торбами за плечима. Дощ таки справді уже не йшов, але ще капало зі стріх, з дерев, по небу повагом плили розірвані хмари. Грязь під ногами була рідкою й холодною, і я одразу змерз, почав тремтіти.

Пішли стежкою через людські городи, мимо кладовища, щоб швидше вихопитися на дорогу.

Як вийшли за околицю, мати повернулася обличчям до села, тричі перехрестилася, тричі поклонилася й мовила журно:

– Прощай, домівко. Коли-то вернемося до тебе…

Прощався з селом і я, відчувши у серці щем. Адже покидав його вперше в своєму житті.

До Маріуполя ми добиралися більше тижня. У Харкові в черзі за квитками в матері вкрали гроші, й далі ми їхали від станції до станції без квитків і голодні, бо ту макуху, що взяли з собою в дорогу, давно з'їли. На станціях, де нас висаджували за проїзд «зайцями», я просив добавки в чергах за хлібом, просто заходив у пристанційні хати й стояв мовчки біля порога з простягнутою рукою, чекаючи, поки господарі щось дадуть. Одні давали, хто скибку хліба, хто варену картоплину чи буряк. А інші казали: «Бог дасть, самі голодуємо».

Кілька разів на мені рвали і так драні штани собаки, і я з плачем повертався до матері, яка чекала мене на вокзалі.

Коли нам не вдавалося упросити кондуктора проїхати до чергової станції у пасажирському поїзді, ми ризикували їхати товарняком, на відкритій платформі, хоч за те забирали в міліцію й вимагали платити штраф.

…А по приїзді в Маріуполь я відразу ж захворів сипним тифом.

Моє суворе дитинство продовжувалося.

Грудень 1988 – лютий 1989 рр.

Ірпінь – Київ

Notes


Оглавление Розділ перший. «СІЛЛЮ ГОЛОДУ НЕ ВГАМУЄШ» Розділ другий. СПОГАД ПРО БАТЬКА Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ Роздїл четвертий. ОКРАЄЦЬ ХЛІБА Розділ п'ятий. «ЩО БУДЕ ДАЛІ?» Розділ шостий. ОБРАЗА Розділ сьомий. СУМНО Розділ восьмий. ІШОВ ДОЩ Розділ дев'ятий. ЗНАХІДКА НА КЛАДОВИЩІ Розділ десятий. ПЛАЧ ТІТКИ СОФІЇ Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА Розділ дванадцятий. ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА Розділ чотирнадцятий. ЛІРНИК ДІД ПРОКІП Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ Розділ шістнадцятий. ДИМИ НАД СЕЛОМ Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ Розділ дев'ятнадцятий. НАЙСТРАШНІШЕ Розділ двадцятий. ДОВГОЖДАНИЙ ЛИСТ