Збігнєв Херберт - Варвар у саду

характеру обряду. Відтак зазвичай споживають шмат яловичини, засмаженої в перці, із чвертю помідора і листком салату. На десерт холодний, стиглий персик — й усе це скроплене молодим місцевим вином, яке, наче воду, п’ють склянками, а не вигадливими й придуркуватими наперстками на скляній ніжці.

Я либонь задрімав, бо повітря з білого стало ледь бурштиновим, і спека переломилася вгорі. Сиджу тепер на кам’яній лавці біля муру шпиталю Санта Марія делла Скала, навпроти кафедрального собору. Навколо мене люди, котрі прийшли відвідати родичів, вони обмінюються новинами про стан їхнього здоров’я. Нервові жести і зворушливо великі, заткнуті ганчір’яною затичкою пляшки чаю із соком. Із широко відкритої брами шпиталю просто в обличчя Іль Дуомо віє запахом лізолу.

Кафедральний собор стоїть на найвищому майдані та виглядає піднесеним угору біло-чорним гербом міста, а ще співом, який підноситься і спадає каскадами скульптур, лазурних арок і золотих зірок. Ліворуч чудова вежа, наче зіпертий на повітря спис ангела.

Не варто коритися теророві путівників, а поглянути на цю будівлю, одну з найгарніших у світі, дещо критично. Звісно, після того, як минеться приголомшення і перший захват. Ніколи не варто відмовляти собі у цьому задоволенні, зрештою, творці фасаду, в тому числі й Джовані Пізано, зробили все для того, аби утримувати нас у стані естетичної лихоманки. Чимало істориків мистецтва твердили, що сієнський кафедральний собор є найкращою готичною спорудою Італії. Проте французи, в’їдливо і з погано тамованим обуренням кажуть, що їхній стиль — готика — на Апеннінському півострові є всього лиш романським стилем, в якому вжито хрестово-купольного склепіння. Три портали увінчані повними арками, а тимпани без скульптур і справді романські. Боротьба між колом і трикутником так і не завершена, а величезна розета, «о, омего, фіолетовий промінь його очей», у хащах декоративних деталей бринить наче могутній голос гонга на тлі сопілок, флейт і дзвіночків. Ченці-цистерціанці, апостоли суворого різновиду готики з сусіднього Сан-Ґальяно (відомо, що один із них керував спорудженням кафедрального собору у 1257 році, тобто через одинадцять років після початку будови), вплинули радше на план, аніж на убранство твору. П’єр дю Коломб’є мав рацію, коли пропонував прикласти руку до очей і переполовинити Іль Дуомо вздовж карнизу, який біжить над тимпанами. Далебі, обидві частини, верхня і нижня, не надто гармоніюють навзаєм. Це виглядає так, ніби на спокійну романську основу накладено складну й покручену частину, силою поєднуючи архітектуру з релікварієм.

На захист сієнського Іль Дуомо можна навести чимало аргументів. Найістотнішим є факт, що фасад формувався упродовж століть, а реставратори у XIX столітті посилено попрацювали над тим, щоб деформувати шедевр.

Це аж ніяк не вплине на враження величезної несподіванки, яке спіткає того, чий смак готики сформувався на кафедральних соборах Іль-де-Франсу. Рецепція в культурі, на щастя, не відбувається шляхом тиражування фотовідбитків.

Я заплющую очі, щоб пригадати собі Шартр. У пам’яті виринає політ сірих брил піщаника. Розплющую очі й бачу сієнський Іль Дуомо, хмари голубів, які вилискують у променях сонця багатством фарб, їхній мінливий, кружний і обважнілий політ.

Інтер’єр так само вражає. На відміну від кафедрального собору в Орвієто, молодшого на півстоліття від сієнського, це не перекрита кроквами базиліка, а втілення цистерціанського плану. Пресвітерій обтятий рівно, стіни нави позбавлені трифорію. Найважче в італійській готиці призвичаїтися до купола. Зрештою, сієнський не надто вдалий, особливо, коли дивитися на нього ззовні, то важко зрозуміти його функцію. Інакше справа виглядає, коли ми опинимося всередині. У трансепті купол спирається на шість колон. Погляд із бічної нави відкриває захоплюючу гру взаємопроникаючих планів і перспектив — наче далеке відлуння Равени.

Естетичних пуристів аж тіпає від обурення, коли вони бачать план сієнського Іль Дуомо. Як можна, — кажуть вони, — поєднувати план базиліки із центральним планом. Це помилка, — сичать архітектурні ригористи.

Інтер’єр кафедрального собору навдивовижу експресивний, і не лише завдяки біло-чорним кам’яним смугам. Це відчули романтики. Компонуючи Парсифаль, Ваґнер попросив маляра Янковського, щоб той прислав йому начерки сієнського кафедрального собору. В уяві композитора цей храм наближався до ідеальної святині Ґрааля.

У чому полягає суть готики? Може, вона є конструктивним принципом, а може, стилем, а отже, естетичним принципом? Як зрозуміти перевагу горизонтальних ліній і повно-аркових аркбутанів? До того ж, погляд прикипає до поверхні інкрустованої підлоги собору, творіння незвичайної, майже двохсотрічної праці багатьох митців, триста квадратних метрів, за допомогою яких можна простежити розвиток мистецтва від лінеаризму Доменіко ді Нікола до Доменіко Бек’яфумі, який ставився до каменю по-малярськи.

Звернувши праворуч, минаємо чорно-білі берези колон і потрапляємо до Бібліотеки Піколоміні. Це одна з сієнських мистецьких скарбниць, що відразу зауважують навіть естетично невразливі, адже біля дверей два цербери збирають додаткову оплату за вхід. Лібрерія містить чудові ілюстровані рукописи та десять фресок, що оповідають про життя Енея Піколоміні, майбутнього Пія II. Колись тут також зберігалися Три грації, але хтось із духовних осіб, обурений їх прекрасною наготою, відіслав твір до музею.

Еней Піколоміні — одна з найсимпатичніших постатей італійського Ренесансу. Гуманіст, поет, дипломат, автор свавільних комедій та латинських розвідок. Він писав, як то було модно, про все: про природу коня і про Гомера. Портрети зберегли до наших днів миловиді риси цього нащадка сієнських аристократів, котрий кохався у природі, Вергілії та жінках. Він написав щось на кшталт анти-Кастільйонів-ського Про злиденне життя дворян: «…Обіди завше подають невчасно, і завжди після них хворієш… вино перекисле… Князі з ощадності наказують дворянам хлебтати пиво… Кубок, який слуги миють раз на рік, кружляє між завсідниками столу, з-поміж яких один огидніший за іншого… двір гордує філософами й мудрецями…». На виправдання цієї мізантропії, додаймо, що Еней перебував не в Урбіно, а при північному дворі в Німеччині.

Після дуже бурхливої та аж ніяк не зразкової юності він пізно, на сорок першому році життя, висвятився. Еней прилюдно засудив свої вибрики разом із лібертинською оповіддю Історія двох коханців, яку навіть богобоязні біографи схильні вибачити йому задля безмежно цікавих описів звичаєвих деталей. Як би там не було, у мить, коли Еней одягнувся в пурпур, він згадував про цей твір неохоче, називаючи його Due Dementi[30].