Корнелія Функе - Володар драконів

Бен і Сірчана шкурка відчайдушно чіплялися за зубці його гребеня. На щастя, Сірчана шкурка прив’язала цього разу також і себе. Без ременів вони давно зісковзнули б зі спини Лунга і впали вниз. Дощ періщив по них із величезних чорних хмар. Зубці дракона незабаром стали такими слизькими, що триматися за них було неможливо, і Сірчана шкурка вчепилася в спину Бена. Під ними вирувало море. У хвилях щоразу виринали острови, але материка ніде не було видно.

— Здається, нас зносить до узбережжя Єгипту! — крикнув Бен. Сірчана шкурка вчепилася в нього ще міцніше.

— До узбережжя? — вигукнула вона. — Узбережжя — це чудово, все одно яке! Головне — не впасти у цей киплячий суп унизу!

Зійшло сонце — бліденьке сяйво, що ледь пробивалося крізь темні хмари. Лунг продовжував відчайдушно боротися. Буря весь час кидала його вниз, так близько до хвиль, що солона піна бризкала Бену і Сірчаній шкурці в обличчя.

— А чи є щось про погоду у твоїй розумній мапі? — запитала Сірчана шкурка Бена. З волосся хлопчика стікала вода, вуха боліли від завивання бурі. Він бачив, що Лунг все важче махає крилами.

— Узбережжя! — вигукнув він. — Узбережжя, до якого нас несе… — він струсив воду з вій, — там повно жовтих плям. Їх там хоч греблю гати!

Під ними на бурхливих хвилях підстрибував, наче поплавець, великий корабель. Раптом із туману виникла смужка землі.

— Земля! — закричав Бен. — Лунгу, там попереду земля! Ти дотягнеш туди?

Дракон напружив у боротьбі з вітром останні сили і потроху став наближатися до рятівного берега. Море під ним билося об низькі скелі. Пальми гнулися від вітру.

— Дотягли! — Сірчана шкурка вп’ялася кігтями в светр Бена. — Ми дотягли!

Бен побачив, як сонце сходить над клаптями хмаровинь. Небо стало прояснюватися. Буря слабшала, немов лягаючи спати з настанням дня.

Останній удар крилами — і дракон, залишивши море позаду, знеможено опустився на м’який пісок. Бен і Сірчана шкурка розплутали мокрі ремені і злізли з його спини. Лунг опустив голову в пісок і заплющив очі.

— Лунгу! — засичала йому у вухо Сірчана шкурка. — Лунгу, вставай! Нам треба знайти якийсь притулок! Тут скоро буде ясно, як на пагорбі у фей!

Бен стояв поруч із нею і тривожно озирався. Неподалік пальми облямовували русло висохлої річки, їхні гілки шуміли на вітру. Далі все довкола здіймалося вгору. Саме там, на узвишші, виднілися у світанкових сутінках піщані пагорби, уламки колон і стін і великий наметовий табір. Там, без сумніву, мешкали люди.

— Швидше, Лунгу! — поквапила Сірчана шкурка дракона, який нарешті стомлено підвівся. — Давай туди, до тих пальм!

Вони побігли по піску, перетнули висохле русло і видерлися високим скелястим берегом вгору, до пальм. Гайок був досить густий для того, щоб на перший час сховати Лунга від цікавих очей, але як притулок на цілий день це місце явно не годилося.

— Можливо, там, серед пагорбів, щось знайдеться — печера або якийсь темний куточок серед руїн, — сказав Бен. Він витягнув із кишені мапу щура, але папір так змокнув, що розгорнути його було неможливо.

— Чорт забирай! — пробурмотів хлопець. — Maпy треба негайно покласти на сонці сушитися, інакше їй гаплик.

— А як щодо людей? — запитала Сірчана шкурка. — Адже там їх повнісінько, — вона з тривогою подивилася крізь пальмові зарості на наметовий табір неподалік. — Це ж люди, правда? Але я ще ніколи не бачила, щоб вони такими купами збиралися у хатинках із простого рядна.

— Я гадаю, це археологічна експедиція, — сказав Бен. — Я одного разу бачив по телевізору табір археологів — він мав саме такий вигляд.

— Архе… кого? — перепитала Сірчана шкурка. — Це що, якісь особливо небезпечні люди?

Бен розсміявся:

— Ні! Вони розкопують старі храми, вази і всяке таке інше.

— Навіщо? — здивовано запитала Сірчана шкурка. — Вони ж напевно всі вже поламані. Для чого їх тоді викопувати?

Бен знизав плечима:

— Ну, цікаво, мабуть. Або, щоб дізнатися, як жили люди раніше, розумієш?

— Ага, зрозуміло, — сказала Сірчана шкурка. — І що вони далі з усім цим мотлохом роблять? Ремонтують будинки, склеюють вази і все таке інше?

— Та ні, — Бен заперечливо похитав головою. — Іноді вони, щоправда, склеюють черепки, але зазвичай залишають все, як було.

Маленька кобольдиха недовірливо подивилася на уламки колон. Сонце зійшло вище, і люди, мабуть, взялися до роботи. Лунг вивів Сірчану шкурку з задуми. Він позіхнув, випростався і втомлено витягнув шию.

— Я ляжу під ці дивні дерева, — сонно пробурмотів він. — Шурхіт їхнього листя напевно розповідає чудові історії, — він зітхнув і став вкладатися, але Сірчана шкурка знову потягнула його за собою.

— Ні, ні, Лунгу, тут не можна залишатися! — вигукнула вона. — Ходімо, ми напевно відшукаємо щось надійніше. Бен правий, там, серед пагорбів, має бути гарне місце. Нам треба тільки триматися подалі від людського табору, — вона потягла дракона далі, вглиб пальмового гаю. Раптом Бен схопив її за лікоть.

— Гей, постривай! — він показав назад, убік морського берега. — Ти тільки подивися!

На вологому піску було чітко видно їхні сліди, що вели крізь пересохле річкове русло і далі схилом угору.

— Чорт забирай, де тільки була моя голова? — з досадою буркнула Сірчана шкурка. Вона поспіхом видерлась нагору стовбуром пальми і зірвала довгу гілку.