Корнелія Функе - Володар драконів

не знає, — сказав він нарешті. — Крім тих, що сховалися там. Із тих пір як я втратив їх з овиду більше сотні років тому, вони досі там переховуються. Я шукав це місце, доки не стер підошви до крові. Часом я підходив до нього так близько, що мені здавалося, ніби я його відчуваю. Утім, я так і не знайшов цих драконів, і велике полювання скінчилося.

— Але ви можете поки що пополювати на цього! — крикнув з його спини Кремінна борода. — Якщо вже він виявився таким дурнем, що приземлився просто у вас під носом.

— Аякже! — глузливо озвався Кропивник, з огидою прибивши лапою щура, який пробігав повз нього. — І що далі? Це задоволення швидко скінчиться. І я ніколи не дізнаюся, звідки він прилетів. Я ніколи не дізнаюся, де ховаються інші. Ні, я маю кращу ідею. Набагато кращу! Мухоніжко!

Гомункулус злякано здригнувся:

— Слухаю, повелителю!

— Йди за ним, — буркнув Кропивник. — Йди за ним, поки він не приведе тебе до інших — до тих, кого він шукає, або до тих, від яких він прийшов.

— Я? — Мухоніжка вдарив себе у вузькі груди. — Але чому я, повелителю? Без вас?

Кропивник пирхнув:

— Мені зовсім не хочеться знову збивати собі підошви до крові. Ти будеш кожного вечора доповідати мені. Кожного вечора, чуєш? А коли він нарешті знайде цей Поділ неба, я тебе наздожену.

— Але як саме, господар? — запитав Мухоніжка.

— Я вмію багато чого, про що ти навіть гадки не маєш. А тепер зникни. Біжи виконуй моє доручення, — відображення грізного повелителя стало потроху танути.

— Стривайте! Стривайте, господарю! — заволав гомункулус. Але вода ставала все прозоріша, і скоро вже Мухоніжка дивився в очі власного відображення.

— Ні! — прошепотів він. — Ні, ні, ні!

Потім, важко зітхнувши, розвернувся і рушив на пошуки свого крука.

Буря

Гірські гноми давно вже спали у своїх печерах, коли Лунг знову зібрався в дорогу. Цього разу попереду у нього на спині сидів Бен із компасом у руках. Багато годин він вивчав мапу щура, запам’ятовуючи кожну деталь: гори, які треба облетіти, річки, за течією яких слід триматися, міста, яких варто уникати. Їм треба було летіти на південь, ще багато сотень кілометрів на південь. Найближчим пунктом було Середземне море. Якщо все буде добре, ще до світанку вони приземляться на його березі. Кілька сильних помахів крилами — і дракон злетів у повітря. Небо над горами було ясним. Молодий місяць яскраво сяяв на ньому в оточенні тисяч зірок, і лише легкий вітерець повівав назустріч мандрівникам. Було так тихо, що Бен чув чавкання Сірчаної шкурки у себе за спиною і шурхіт крил Лунга, що розтинав прохолодне повітря.

Коли гори залишилися позаду, Бен озирнувся, кидаючи прощальний погляд на темні вершини. На мить йому здалося, що він бачить у темряві великого птаха, на спині якого примостилася крихітна фігурка.

— Сірчана шкурко! — прошепотів він. — Подивися вниз! Ти нічого не бачиш?

Сірчана шкурка відірвалася від гриба, який гризла, і глянула через плече.

— Нічого особливого, — сказала вона.

— Але це, схоже, крук, — тихо сказав Бен. — Щур застерігав нас від них, пригадуєш? Крім того, верхи на ньому, здається, хтось сидить!

— Саме так, сидить! — Сірчана шкурка знову зачавкала своїм грибом. — Тому нічого особливого тут немає. Це просто ельф, зрозумів? Вони люблять літати у місячному сяйві. Натомість коли на круку немає такого наїзника, тоді він підозрілий. Але навіть у цьому випадку їм не наздогнати дракона в небі — хіба що за допомогою чаклунства.

— Ельф? — Бен знову озирнувся, але крук і його вершник зникли, наче їх поглинула ніч. — Дивно, вони кудись полетіли, — пробурмотів Бен.

— Звичайно, полетіли. Вони, напевно, прямували на ці дурнуваті танці ельфів. Смакота! — Сірчана шкурка обтерла губи і кинула вниз гіркий недогризок гриба. — Чорний груздь — це справді смачно.

Бен ще не раз поглядав через плече протягом всього польоту, але фігурки, що летіла за ними верхи на чорному птаху жодного разу більш не бачив. Лунг мчав на південь швидше за вітер. Бен часто запитував Сірчану шкурку, що вона бачить внизу своїми пильними очима кобольда. Сам він міг розрізнити в темряві лише річки та озера, тому що в них відбивалося місячне сяйво. У такий спосіб вони разом спрямовували дракона, як радив щур-архіваріус, обминаючи великі людські поселення та інші небезпечні місця.

Коли почало розвиднюватися, вони зупинилися на відпочинок в оливковому гаю на грецькому узбережжі. Весь день вони проспали під тріскотіння цикад і вирушили в дорогу, коли вже зійшов місяць. Лунг повернув на південний схід, до узбережжя Сирії. Ніч була тепла, з-за моря дув гарячий південний вітер. Але ще до світанку погода різко змінилася.

Вітер, який весь час дув їм назустріч, посилювався. Лунг спробував від нього ухилитися. Він то підіймався дуже високо, то опускався нижче, але вітер був усюди. Дракону ставало все важче просуватися вперед. Хмари громадилися у них на шляху, наче гори. Гримів грім. Нічне небо прорізали блискавки.

— Ми відхиляємося від курсу, Лунгу! — крикнув Бен. — Вітер зносить тебе на південь!

— Я не можу з ним впоратися! — озвався дракон. Він як міг боровся з невидимим ворогом. Але вітер все ж тягнув його за собою, свистів у нього у вухах і відтісняв його вниз, до бурхливих хвиль.