Корнелія Функе - Володар драконів

— Сліди я беру на себе, — голосним шепотом сказала вона зверху. — Підшукай надійне місце для Лунга. Я вас знайду, не хвилюйтеся. Все, мерщій зникайте!

Дракон норовисто обернувся. Але Сірчана шкурка вже стрибнула до річкового русла і почала замітати сліди пальмовою гілкою.

— Ходімо, — потягнув його Бен, перекидаючи через плече обидва рюкзаки. Але дракон стояв як укопаний.

— Може, нам все-таки почекати тебе? — стурбовано гукнув він згори до Сірчаної шкурки. — А раптом сюди прийдуть люди?

— Та нічого! Їх чути здалеку, — озвалась Сірчана шкурка. — Давайте вшивайтеся звідси скоріше.

Лунг зітхнув:

— Гаразд. Тільки ти поквапся, будь ласка.

— Чесне слово кобольда! — Сірчана шкурка задоволено озирнулася. Слідів на схилі і річковому руслі вже не було видно. — Якщо вам трапляться дорогою гриби, згадайте про мене!

— Домовились! — сказав Бен і побіг слідом за драконом.

Нарешті вони знайшли притулок для Лунга. У скелястих ущелинах пагорбів, на доволі великій відстані від людського табору, вони виявили схований у заростях терну грот. Навколо входу на камені були вирізані страшні морди, а з одного боку скеля була вкрита дивними письменами. Все разом, звичайно, мало не дуже затишний вигляд. Але колюча трава довкола стояла високо, крім того, ніде в густих заростях не було видно протоптаної стежки, тому вирішили отаборитися саме тут. Судячи з усього, грот взагалі не цікавив археологів. Бен був із цього дуже радий.

— Піду подивлюсь, де там Сірчана шкурка, — сказав він, коли Лунг розташувався у прохолодній печері. — Рюкзаки залишаю тут.

— До зустрічі! — пробурмотів Лунг, вже засинаючи.

Бен розгорнув, як міг, мапу щура і поклав її на скелю, придавивши дрібними камінчиками, щоб просушити на сонці. Покінчивши із цим, він щодуху помчав назад за Сірчаною шкуркою. Дорогою він затирав сліди Лунга. Його власні, людські сліди навряд чи могли привернути увагу, але про всяк випадок він намагався ступати, де було можна, на камені і уламки стін, що повсюди стирчали з піску. Сонце стояло ще не дуже високо, але вже добряче припікало. Весь змоклий і захеканий Бен примчав до пересохлого русла. Тут під пальмами було прохолодніше. Бен став роззиратися.

Сірчаної шкурки ніде не було видно. Тоді він помчав схилом донизу, перетнув русло річки і побіг до того місця, де приземлився Лунг. Але Сірчаної шкурки так само там не було. Тільки відбиток драконового тіла досі залишався на березі. Його величезні лапи глибоко вкарбувалися в пісок, і слід від хвоста також був чітко видний. Чому Сірчана шкурка не замела усе це? Бен тривожно озирнувся. Де ж Сірчана шкурка?

Біля наметового табору сновигали люди. Під’їжджали і від’їжджали автомобілі. Серед руїн археологи розкопували гарячий пісок.

Бен пішов туди, де ніби з нізвідки виникали сліди Лунга. До цього місця Сірчана шкурка їх стерла. Бен присів навпочіпки, вдивляючись у пісок. Тут потопталися безліч ніг. Сліди лап Сірчаної шкурки були ледь помітні серед численних відбитків черевиків, які пройшли тут. Серце у Бена закалатало. Він випростався. Раптом помітив, що неподалік зупинялася машина. Відбитки черевиків вели до неї, а слідів Сірчаної шкурки більш ніде не було видно. Отже, все ясно.

— Вони її схопили, — прошепотів Бен. — Ці мерзотники її просто схопили, — сліди шин вели простісінько до наметового табору. Бен щодуху помчав туди.

Коли Бен прокрався в табір, біля наметів майже нікого не було. Всі були в цей час біля руїн, розкопуючи під спекотливим сонцем стародавні стіни, засипані піском, і мріючи про запечатані гробниці, в яких покояться мумії. Бен заздрісно задивився на гурт чоловіків за наметами, на затягнутих канатами розкопах. До чого ж цікаво, мабуть, спускатися старезними сходами, з яких археологи зішкрібали пісок пустелі.

Шум збуджених голосів вивів Бена з задуми. Він обережно пішов на звук, прослизаючи вузькими проходами крізь намети, аж поки опинився раптом на майдані. Чоловіки у довгому розвіяному вбранні, а дехто в тюрбанах, з’юрмилися навколо чогось, що стояло посеред площі, у затінку великої фінікової пальми. Деякі з них сплескували руками, інші, здавалося, повністю позбулися дару мови. Бен пропхався крізь натовп, побачив нарешті те, що їх усіх так схвилювало. Під пальмою стояли клітки, великі і маленькі. В одних були кури, з іншої дивилася нещасними очима мавпа. А в найбільшій сиділа Сірчана шкурка. Вона повернулася спиною до людей, які витріщалися на неї, але Бен миттю її впізнав.

Люди навколо розмовляли один з одним різними мовами — англійською, французькою, але Бену все ж таки вдалося розтлумачити кілька слів.

— Я вважаю, що це — мутація мавпи, — говорив чолов’яга з товстим носом і подвійним підборіддям. — Без сумніву.

— А я все ж таки маю сумніви щодо цього, професоре Швертлінгу, — заперечив високий худий чоловік, що стояв поруч із Беном. Професор Швертлінг застогнав і звів очі до неба:

— Я вас прошу, Візенгрунде, не морочте мені голову цими вашими казковими істотами.

Професор Візенгрунд сумно посміхнувся.

— Дорогий колего, ваша здобич, — сказав він м’яко, — це кобольд. Плямистий лісовий кобольд, якщо бути точним. І це дуже дивно, оскільки цей вид зустрічається здебільшого на півночі Шотландії.

Бен здивовано витріщився на нього. Звідки він може знати? Сірчана шкурка, очевидно, теж прислухалася до розмови — Бен помітив, як вона нашорошила вуха. Але професор Швертлінг лише глузливо похитав головою.

— Чи не соромно вам весь час робити з себе блазня, Візенгрунде? —