Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Спершу він ішов за мною — ще тоді, коли все тільки починалося. Стежив? Але ж я бачив, як він зустрівся з якоюсь жінкою, точно його знайомою, а можливо, і коханою. Затим я бачив Крижа, коли він заходив до маршрутки. І сьогодні я знову бачив цього мудака. Він живе не так і далеко звідси. Цілком імовірно, що, наприклад, його дівчина або ж хтось із друзів мешкають поряд. Це б пояснило, чому він так часто тут швендяє.

Якесь незрозуміле чуття потягнуло мене до будинку, де жив Криж.

На цій вулиці теж не працювало освітлення. Я розглядав вікна його квартири. Або він уже ліг спати, або ж його ще не було вдома. Я вирішив певний час почекати. Заховався за кущами. Дощ лив усе сильніше, але мені стало байдуже. Надто хотілося знати, що й до чого. На щастя, чекати довелося недовго.

Дуже скоро я помітив постать, що швидкою ходою, безперестанку озираючись, прямувала до будинку. Постаттю виявився Криж. Від дощу його очі, здавалося, ще більше кліпали. Він пройшов зовсім близько від мене. Обличчя видавалося аж надто блідим. Певне, у нього щось трапилося. У руках він ніс якийсь темний пакет, міцно притиснувши до себе. Цікаво, що в ньому? За хвилину чолов’яга вже зник у під’їзді. Скоро у вікні Крижа спалахнуло сяйво від запаленої свічки.

Я постояв деякий час. Ще кілька хвилин — й у квартирі знову стало темно.

Почекав хвилин зо двадцять. Він так і не вийшов. Я змок до нитки, проте був задоволений. З усього, що я щойно бачив, можна було виснувати, що Криж і далі робить щось незаконне. Він би не швендяв уночі під дощем та не озирався щохвилини, якби не боявся бути поміченим. Що ж він ніс у пакеті? Та я розумів, що зараз нічого цікавого вже не зможу дізнатися.

«Головне, — розмірковував я, — моє нічне ходіння аж ніяк не виявилося марним».

Я вийшов зі своєї схованки, однак не встиг ступити й кількох кроків, як виразно відчув чийсь — той самий — неприємний пильний погляд. Озирнувся. Через дощ важко було щось розгледіти далеко від себе. Проте здавалося, що нікого нема.

Я попрямував у бік зупинки, усю дорогу сподіваючись, що з’явиться бодай одна жива душа. Та нікого не було. За десять хвилин я вже чекав на маршрутку. Весь цей час я озирався. Моторошне відчуття чиєїсь присутності все не хотіло відступати. Я подивився на годинник. Була вже майже перша година ночі.

Здавалося, темрява повністю заволоділа містом. За кілька метрів від себе вже нічого не було видно. Скільки доведеться чекати? Кожна хвилина тягнулася, немов вічність. Складалося враження, що минула вже добра година. Насправді ж лише п’ять хвилин.

Несподівано я почув, як тріснула гілка. Зовсім недалеко. Серце зупинилося, я затамував подих, уважно дослухаючись до будь-якого шурхоту. Раптом удалині, у темряві, прорізалося світло. На хвильку я відволікся. Донісся шум машини. Так, то була маршрутка. Маршрутка, що, цілком імовірно, рятувала зараз моє життя. З жахом для себе я зрозумів, що водій не збирається зупинятися. Я запанікував. Із силою замахав руками й навіть вибіг на дорогу, тільки б він зупинився. Подіяло.

— Я вже не їду за маршрутом, — ліниво мовив водій.

— Мені байдуже, аби тут не стовбичити. — Я навіть не став чекати, чи він мене впустить. Забігаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нікого. Лише гілля дерева, біля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз.

— Я вже їду додому, живу біля автовокзалу. — Він усе ще не зачиняв двері.

— Чудово, і мені туди, — відказав я, хоча жив у протилежній частині міста. — Зачиніть, будь ласка, двері. Холодно.

— Холодно? А мені парко. — Нарешті двері зачинилися. Я ще раз інстинктивно роззирнувся в салоні. Тут нікого не було. Нарешті я в безпеці.

Маршрутка поволі набирала швидкість.

Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:

— Алло!

— Вітя?

— Вітя, — підтвердив молодий чоловік.

— Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?

— А чому «знали»? — голос звучав так само апатично. — Я й зараз його знаю. — Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.

— Мушу все-таки наполягти на слові «знали», — продовжив я. — Його недавно вбили…

— Що? Це взагалі хто? — перебив мене він. — Це що, якийсь жарт? — Схоже, сон від хлопця поволі відступав.

— На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?