Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Вона була з ним знайома? — запитав я в Ярика.

— Так, вони бачились один чи два рази. Поверхове знайомство, як казала Слинько, проте враження хлопець справив досить непогане.

— Дуже цікаво, — гмикнув Малашко й про щось замислився.

— Отже, на сьогодні все? — запитав Федюкевич. — Бо в мене ще є деякі справи.

— Так, і в мене ще є плани, — так само задумливо промовив Малашко, потерши підборіддя. Ще одна його дурнувата звичка.

— Ти ж казав, що вільний, — здивувався Ярик.

— Ага, я так думав, проте щойно дещо згадав. У принципі вважаю, що на сьогодні дійсно все. Ніхто нічого не хоче додати? — Усі похитали головою. — Тоді можемо розходитися. За вихідні нам потрібно дізнатися, що пов’язувало Заречнюка та Крижа. За квартирою Климовича в суботу й неділю теж буде спостереження, тож будьмо напоготові. Можливо, він з’явиться.

Ми розпрощалися. Ліза пообіцяла ще раз поговорити із сестрою. Окрім того, вона запевнила нас, що спровадить її на літо до батьків. Хоча, як додала кохана, їй шкода дівчину, яка в такому випадку була б змушена провести нудні канікули в селі.

— Повір мені, це їй лише на користь, — запевнив я її й поцілував у чоло.

Федюкевич, Ярик та Малашко пішли на кілька хвилин раніше від мене. Я дещо затримався, щоби поговорити з Лізою стосовно приїзду її батьків. Мені було спокійніше від думки, що на вихідних вона буде не одна. Таким чином, я міг попрацювати над новим проектом. І, більше того, міг зайнятися розслідуванням.

Усе-таки я розповів коханій новину, яку сьогодні дізнався про Малашка. Це неабияк налякало її. Ми домовилися мовчати про те, що знаємо. Відтепер слідство вестимемо лише ми вдвох. Я переконав Лізу, що в цій справі нікому не можна довіряти, окрім самих себе. Ідучи, я ще раз попрохав кохану посприяти тому, щоби Катя поїхала. Надто небезпечно для неї було лишатись у місті.

Вийшовши з під’їзду, хотів знову набрати Вітю, проте, глянувши на годинник, засумнівався. Ми засиділися аж до одинадцятої. Навряд хлопець уже спав, утім, за правилами етикету, дзвонити було надто пізно. «Бісів етикет!» — подумалося.

Надворі вже геть стемніло. Світла не було й у сусідньому будинку. Дощ пускався сильніше. Я накрив голову капюшоном, іще раз роздивився навкруги та попростував до зупинки. Було не вельми людно.

Дорогою прогнав у пам’яті все, що сталося за сьогодні. А сталося немало. Та щось заважало мені зосередитися. Якась думка. Я напружився, намагаючись зрозуміти, яка саме. «Синій піджак», — чомусь згадалося мені. А що тут такого? Так, я когось бачив надворі в синьому піджаку сьогодні, як заходив до Лізи.

«Чорт забирай! — майнуло в моїй голові. — Це був Криж!»

Із ними потрібно поговорити та все пояснити. Не можна допустити, щоби той хлопець пішов у поліцію. Вони ж відразу його заарештують, адже він уже сидів за спробу зґвалтувати. Та цього разу й на думці такого не мав. Просто хотілося порозглядати гарненьких жіночок… Що в тому такого? Цей хлопець і сам, певно, за відсутності своєї дівчини міг тим займатися.

Звісно, треба придумати якусь відмовку. Не можна так щиро зізнаватися у своєму захопленні. Чоловік посміхнувся, згадуючи досить інтимні моменти, свідком яких кілька разів ставав. А ота, така симпатична… Учителька музики. Шкода, помітила його. А сцени кохання щовечора були такі бурхливі. Такі збудливі. Ніздрі Климовича роздулися при згадці. Тілом пройшло приємне прохолодне тремтіння…

Чоловік озирнувся. Стало вже досить темно. Важко було зрозуміти, куди йдеш. Якби не ліхтарі, що де-не-де таки працювали, та деякі вітрини, що, дякувати Богу, світилися вночі… то не було б видно, куди ставити ногу. «Проте, — нахмурився Климович, — за тим рогом точно надто темно. Та нічого. Якось пройду. До будинку вже недалеко».

Уже кілька днів Климович не наважувався повернутися додому. Він сподівався, що той псих, який обіцяв піти в поліцію, за цей час про нього забуде. Ну а далі? А далі він просто буде обачнішим. Так, слід бути обережнішим. Климович знову згадав пікантні сцени з інтимного життя вчительки музики. «Гм, — подумалося, — така гарна дівчина й такий нецікавий коханець! Ну, що то за піджак такий? Темно-синього кольору! Фу! Яка бридота! Абсолютно ніякого смаку! До такої пані треба ходити в гарненькому випрасуваному костюмчику…»

Климович сам до себе посміхнувся й потер чоло. Незважаючи на сильний дощ та ніч, надворі стало надто парко. «Якось так непомітно настала темрява…» — несподівано спало йому на думку. Чоловік завернув за ріг. І тут теж не було жодної живої душі. Уперше за весь цей час йому стало ніяково. Десь позаду тріснула гілка. Він озирнувся. Нікого. Чоловік постояв, вдивляючись у темряву. Ні, нікого. Здійнявся легенький вітерець, дощ зі ще більшою силою вдарив по обличчю. Нічого не чути. Лише чиєсь дихання десь зовсім близько. Чоловік інтуїтивно озирнувся. Очі його розширилися від жаху. Ще мить — і сокира перерубала його великий череп. На цьому удари не припинилися.