Володимир Кільченський - Вітри сподівань

обидві жіночки почали поратись біля Санька. Аби краще догодити йому, Ядвіга підлила теплої води до діжі, Софійка заходилася купати чоловіка. Очищений тілесно від трудів ратних, Санько підійшов до покутя, став перед образами і почав натхненно молитися за душі своїх хлопців та ворогів, що загинули від його руки. Ядвіга снувала по хаті, накриваючи стіл вечерею, а Софія сумирно чекала, доки чоловік закінчить молитися.

Потім вона підсунула поближче до Санька миску з кашею, змащеною смаженим салом, а Ядвіга поставила глечик з кисляком, примовляючи:

— Їж, Санику! Нічого, що піст… Ти ж воюєш…

Після вечері на нього налягла дводенна втома, і Софія швидко розіслала ліжник, почала сама готуватися до сну. Ядвігу після цих приготувань як вітром здуло за піч, і молодята, зручно вмостившись, почали шептатися про таїни, тільки їм відомі…

Заспівали перші півні, й Санько відразу ж прокинувся. Хоча й треба було вже підійматися, він ще хвильку помилувався дружиною. Софія відчула дотики мужа і, прокинувшись, притримала його біля себе, аби він ще хоч трішки поніжив її і маля. Почулося кректання Ядвіги, і козацька повинність змусила чоловіка стати на ноги і чимшвидше одягатися. Вибіг надвір і, вже обмившись, весело зайшов до хати. На столі парувала каша, вийнята з горнила печі, де вмлівала цілу ніч. Софійка поривалася щось там сказати, але Санько вже їй не належав — сьогодні шаргородці або не пустять ворога до міста, або ж ляжуть під його мурами. Почав прощатися з жоною. Коли вона прикипіла до його грудей і заплакала, зі сміхом мовив:

— Не назавжди ж ти мене проводжаєш! День-два — і буду з вами… Не лий сльози!

Осідлавши Воронька, Санько махнув обом жіночкам, і кінь виніс його на шлях, що вів у передмістя до шляху на Бар.

У шанцях уже набилося чимало захисників. Залишки десятки Санька швидко зібрались у своєму шанці. Та тут за Голотою прибіг вістовий, і він поспішив до свого курінного Давида Нагорного.

Треба було вивідати, звідки будуть насідати ляхи, а ще краще — притягти якогось «язика». Санько, втямивши, що треба робити, повернувся до своїх, і, захопивши з собою мотузки, всі разом вирушили шукати, як би переправитись на протилежний бік річки Гнилої.

Знаючи, що річка нижче по течії стишує свої води і має очеретяні зарості, Голота повів сімох хлопців за собою. Сонечко гарно пригрівало їм спини, дозволяючи добре роздивлятися, що діється навколо, і, пройшовши версти зо три, вони опинилися у досить зручному місці.

Санько ще з осені знав, що тут, по заплавах в очеретах, є приховані човни затятих рибалок, тож розіслав хлопців, аби відшукали бодай один з них. Незабаром з гарною звісткою з’явився кмітливий до всього новачок Сава Ткач. Решта козаків зібралися на одному місці, а потім всі попрямували за Савою. Справді, біля старого корча стояв човен, однак у ньому зяяло декілька дірок. Козаки кинулись конопатити їх розплетеними мотузками.

— Лід порозривав дерево. Взимку відлиги були, от і маєш… — бурчав Сава.

Проте, дружно попрацювавши, хлопці швидко поставили човен на воду.

Коли нарешті всі були в човні, він так занурився у воду, що був ризик всім скупатися посеред річки. Санько, оглянувши всіх, махнув Титикалу:

— Ілько, вибирайся з човна. Ти сам як двоє… Будеш нас підтримувати вогнем, якщо ляхи насідатимуть.

— Та звісно… А то ще й ляха доведеться перевозити… — згодився Ілько.

Він поспіхом вибрався з човна, і той відразу ж піднявся над водою.

Всі тихцем захихикали, дивлячись, як немалої статури Титикало почвалав до берега, набравши в чоботи холодної води. Двоє хлопців сиділи на веслах, а решта полягали на днище, як оселедці в діжці, лаючись, коли ненароком хтось штурхався ногами.

Човен поплив до берега, похитуючись від ворохобних вояків. Тільки-но уткнувся носом у тверде дно, як всі стрімголов висипали з нього і розбіглися по берегу. Санько з Денисом Котузом затягнули човен в очерет і, нахиляючись, попрямували до визначеного місця. Розділилися на два гурти і почали обережно рухатися в напрямку міста. Невдовзі почули поодиноку гарматну стрілянину.

— Версти зо дві лишилося, а навколо жодного підляшка немає! — злісно мовив Санько до Дениса, який був поруч.

Пройшли ще чималу відстань, і потрібно було зупинятися та вирішувати, що робити далі. Вирішили залишити чотирьох, а з Саньком мали піти двоє найдосвідченіших.

Запримітивши місце зустрічі зі своїми товаришами, залишеними у засідці, Санько разом з Денисом Котузом та Савою Ткачем продовжили свій шлях поближче до ворожого табору. Аби не потрапити до рук ворожої таємної засідки, попереду йшов Сава, майже не ховаючись. Санько вже всім своїм нутром відчував, що супротивники або за якимсь кущем полонять їх, або, в кращому разі, вб’ють. У Санька таки урвався терпець від невідомості, і, забравшись в якийсь приярок, трійця затаїлася, видивляючись довкола та прислухаючись.

Довго їм не довелося чекати. Незабаром почулися голоси, і Санько, виглянувши, побачив ляських дозорців, які впевнено рухались уздовж річки. Жовнірів було з десяток, вони були озброєні шаблями та мушкетами. Було помітно, що ці вояки почували себе у безпеці. Санько позадкував до двох своїх товаришів і, перехрестившись, прошепотів:

— Слава Богу, гарні ляхи… І йдуть своїми ногами у наш бік.

Денис із Савою розуміюче закивали головами, і Санько коротко мовив: