Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Чатуймо за ними, пильнуймо ліпше, аніж звірину… На такі справи простаків не пошлють…

Швидко нарвали оберемки сухої торішньої тирси і, обтикавши себе, почали вибиратися з приярка. Перед гребенем Санько знову порухом руки зупинив хлопців і тихо додав:

— Стежте, щоби ляхів було десять. Якщо одного-двох не побачите, то їх залишили в засідці.

Хлопці розуміюче кивнули.

У Санька, як зазвичай у передчутті мисливської жаги, щеміло у грудях і зводило щелепи. Вийшовши на декілька кроків попереду від своїх, почав наздоганяти загін ворожих «винюхувачів». Коли вони з’явилися попереду, крокуючи безпечною ходою, втямив, що нападати треба саме зараз, доки вороги почувають себе у безпеці. Та як це втнути — в голову не приходило. Ляхи йшли у бік засідки чотирьох їхніх товаришів, і Санько вже захвилювався, щоби його хлопці не почали по них палити. Схоже було на те, що ворожі вивідувачі поки що не примітили їх, тож Санько чекав слушної хвильки для нападу.

Не дійшовши до місця засідки решти товаришів, ляхи присіли на пригорку, і старший почав їм щось намовляти. Махнувши рукою, щоби за ними стежили Денис із Савою, Голота почав поповзом підбиратися поближче до ворожих лазутчиків. Незабаром уже можна було чути голос їхнього старшого, і Санько зрозумів, що той уже закінчує наставляти своїх.

Помахом руки Голота наказав хлопцям розійтися по обидва боки від нього і підібратися до ворога ще ближче. Він сам встиг проплазувати кільканадцять сажнів і, піднявши голову, побачив, що супротивники поставали на коліна і давай виривати тирсу, також чіпляти її до одягу. Зволікати вже було не варто, і Санько, ставши на коліна, прицілився і пальнув в одного з ляхів. За мить заляскотіли пістолі його товаришів і троє ворогів один за одним попадали на землю. Санько встиг зробити з другого пістоля ще один постріл, і далі стріляти було ні в кого.

Досвідчені вояки попадали на землю, і якби не стогін поранених, то нічого не виказувало б, що тут у смертельній борні зійшлися два гурти запеклих ворогів. «Шестеро їх лишилося… Багатенько на нас трьох», — гарячково роздумував Санько. Поповзом знайшов Саву Ткача і наказав йому обходити ляхів збоку:

— Саво, рачкуй по праву руку… Тільки прислухайся, а то прилізеш просто до них у лапи…

Ткач розуміюче кивнув і за мить загубився у високій тирсі. Тепер Санько був упевнений, що ляхи не обійдуть їх, і, знайшовши Дениса Котуза, відправив його по ліву руку з таким же наказом. Лежачи на землі якийсь час, Санько дивувався, що вороги принишкли, не роблячи спроби покінчити з ними. Вони ж бо второпали по пострілах, що козаків тут замало.

Раптом його нюх зловив кислуватий, але приємний запах горілої тирси. Голота підняв голову і побачив, як від місця засідки ляхів клубочиться дим і вириваються язики вогню. Вітер був з боку ворога, і полум’я швидко почало перекочуватись у бік Санька, інколи викидаючи вгору на кілька метрів стовпи вогню та диму. Козак якусь мить дивився на стихію, що почала шаленіти, а потім, роззирнувшись довкола, зрозумів, що втікати вже запізно та й нікуди. Швидко діставши ладівницю, висипав на траву «козацьке зілля»[8] і пальнув з пістоля поряд з порохом. Зараз же зашипів порох і вогники почали миттєво розбігатися навсібіч.

Санько не дав полум’ю розростися проти вітру, і воно «побігло» за вітром — «гуляти» по сухій тирсі. Голота відліз подалі, у бік вогняного «півня», якого пустили на нього ляхи, і, змочивши сечею ганчірку, закрив на мить обличчя.

Вдихнувши декілька разів, затамував подих, поглянув, куди побігло його полум’я.

На тому місці, де він щойно був, ще диміли залишки тирси, але вже можливо було перелізти в «тепле місце», де вже нічому було горіти. Він перекотився на обгорілу землю і, вийнявши ніж, взявся швидко зривати землю із жаринами. Санько зрозумів, що полум’я, яке котиться до нього, вже зовсім недалеко. «От і попав поміж двох вогнів», — пронеслася думка, але жага до життя перемогла, і він, перекотившись ще, услід «своєму вогню», що утікав, рвучко дістав з торби покривку і, обернувшись нею, застиг нерухомо обличчям донизу.

За мить Санько почув, що полум’я загуготіло зовсім поруч, і його покривку почало виривати якимось вихором. Вона тріпотіла по ньому, наганяючи якийсь жах. «Господи, не позволь згоріти живцем… Як виживу, то праведними трудами відслужу імені твоєму…» — шепотів Санько, корчачись від спеки і вдихаючи вже гаряче повітря через мокру ганчірку. Та враз гуготіння стихло, і було чутно лише потріскування галуззя. Санько потилицею почув, що тілу стало прохолодніше, і він рвучко відкинув покрив, під яким лежав. Поряд де-не-де ще виднілися маленькі язички полум’я, а страшна червона хвиля стіною бігла за вітром у бік ляського табору.

Швидко оговтавшись, Голота глянув у протилежний бік і побачив, як по обгорілій землі, де також ще де-не-де диміли залишки полум’я, ланцюгом ішли ляхи. «Швидкі вони… Йдуть поглянути, як горять козаки», — подумав, розгнівавшись, Санько. Підтягнув напівобгорілий покрив і почав відповзати до якогось рівчака. Опинившись у захищеному місці, дістав пістолі, потім перезарядив їх, приготувався до зустрічі з ворогами.

Ляхи йшли ланцюгом, весело перемовляючись поміж собою, мабуть, кожен хотів першим побачити обгорілих козаків, аби на власні очі пересвідчитися у їхній смерті. «Знову своїми ногами йдуть до смерті», — чомусь зловтішно подумав Голота і, прицілившись, пальнув по одному з них. Куля без похибки збила з ніг ляха, а решта гепнулися на обгорілу землю так, що звук від падіння долетів до Санька. «Ого, трусонули черевами… Хоч би щось не вискочило…» — розвеселив