Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

неграмотність.

Освічені верстви, очевидно, ніколи особливо й не вчитувалися в Біблію, бо інакше, як можна пояснити надмірну християнську зашореність таких високоінтелектуальних особистостей минулого, як скажімо, історик М. Костомаров, або наших талановитих сучасників П. Мовчана чи В. Яременка? Адже навіть для простої людини, яка шукає Бога в Біблії, відкривається жахлива картина тисячолітнього обману, вона глибоко переживає цю кричущу несправедливість. Це зміг переосмислити ще наш філософ Г. Сковорода, щоправда уже наприкінці свого життя, написавши працю “Ізраїльський змій” [522; 419. 336–372].

Мені довелось зустрічатися з людьми, які живучи на віддалі від столиці, в свої 80 і більше років зуміли побачити ту прірву, яка лежить між зовнішнім прикриттям християнства і його справжньою сутністю, наприклад, письменник Михайло Іванченко чи шевченкознавець Микола Куделя. Можуть це зрозуміти і діти, які виховуються в родинах рідновірів. Їх уже не примусять у школі вчити напам’ять християнські молитви, бо вони мають здатність чинити опір нав’язуваним поглядам, які суперечать їхньому світосприйняттю. А це вже неабияка мужність для дитини – вміння протиставити себе колективу, щоб зберегти людську гідність.

Перша захисна реакція на чужовір’я – намагання уберегти молодше покоління від всепроникаючої християнізації. Так, рідновірка зі Львова пише: “У мене є 4-річна внучка, відвідує дитячий садок. За характером бунтівлива, непокірна, але допитлива, завжди у всьому хоче бути першою. Боюсь, що християнство покалічить їй душу. Львів майже увесь пронизаний християнством, особливо до “Миколая”. Я хотіла б поступово виховувати її в дусі язичництва” [255. 364–365].

Переосмислення релігійних вартостей відбувається за умови отримання достовірної інформації: “Вже тривалий час крізь чужинську інформаційну блокаду долітають крихти повідомлень про Вашу подвижницьку працю на ниві відродження Рідної Віри…” – пише чоловік з Володимир-Волинського [14].

Сумнів, який викликає Біблія в людини арійського типу, спонукає її до пошуку нових джерел знань. Найчастіше такі сумніви виникають серед українців, які вперше починають знайомитися з християнським віровченням, без церковної підготовки, тобто їх сприйняття безпосереднє, не заангажоване психологічною настановою “християнство – є добро”. Відчуття, близьке андерсенівському персонажу, коли виявляється, що “король голий” – саме так можемо охарактеризувати стан розчарування, який часто-густо переживають люди, шукаючи Бога в Біблії.

Показовим з цього приводу є лист матері Левка Лук’яненка, який він наводить у своїй книзі “Не дам загинуть Україні”: “Я шукаю заспокоєння хоч би у псалтирі та євангелії, та не знаходжу там нічого доброго для душі, бо там усе пишеться злостиве, яке мені стоїть поперек горла. Мене бере злість на тих, що писали, і з Бога зробили пугало, що всіх карає та знищує, крім своїх ізбранників, а ми іноплемінці, а не євреї, і ніколи не догодимо тому Богові, якого описали у святих книгах” [284. 280–281].

Далі, як правило, відбувається пошук інших джерел, переосмислення так довго і наполегливо нав’язуваних стереотипів мислення. Ось як прийшла до Рідної Віри рідновірка з Івано-Франківська: “Ваш часопис “Сварог”, з яким я мала щастя ознайомитися, змусив мене подивитись на все, що є в цьому світі, зовсім іншими очима. Мені нарешті вдалося вирватися з тієї брехні, якою ми обплутані, ніби павутиною, неймовірно довгий час. Я починаю прозрівати і стараюсь донести світло правди до всіх, хто іде по життю разом зі мною, а особливо найближчих мені людей – моїх батьків та чотирьох дітей. Мій чоловік абсолютно згодний з тією переоцінкою духовних цінностей, яка зараз має місце в нашому житті” [255. 364].

Етнічна специфіка міститься переважно в духовно-культурній сфері. Вимивання, вихолощення етнічного із сучасного життя викликало відповідний інстинкт самозбереження – прагнення до своєрідної компенсації за цю насильницьку деетнізацію, що закономірно вилилося у спробу відродити свою власну етнічну релігію.

Християнство й іслам нині стали двома світовими релігіями, які прагнуть заполонити увесь світ. Така універсальна програма має свою приховану концепцію національного нігілізму у всесвітньому масштабі, про що писав В. Шаян: “Отже, всі нації – якщо це було б можливим – мали б стати одним стадом овець під одним пастирем в Римі... Це діялося зокрема серед загарбницьких народів, де християнізм ширився силою меча, заганяючи інші народи, як овець, у спільну стайню” [521. 877].

З розумінням кричущої невідповідності чужої релігії своєму етносу до національно свідомої людини приходить прагнення за будь-яких обставин виправити цю світову несправедливість. Таким чином, етнічна релігія стає стимулом до вироблення своєрідного етнічного імунітету. Про свої особисті переживання щодо релігії написав і основоложник Відродження Рідної Віри професор Володимир Шаян: “Саме тому, що я бачив таку загрозу в історії – саме тому, що я бачив ролю християнізму в українській історії чи то за доби Візантії, чи то за доби могутності Риму, чи то за доби могутності Третього Риму – себто Москви. Підкреслюю сто разів – саме тому – я вирішив відновити і пробудити до нового життя нашу старинну дохристиянську віру” [521. 878].

Етнічна релігія, без сумніву, скоро стане потужним етнозберігаючим чинником. Тотожність віросповідної спільноти з етносом – найбільш природний стан його існування, коли на ділі здійснюється єдність інтересів народу і його народної віри, держави і власної національної церкви. Так етнічна релігія виконуватиме свою націо- і культуротворчу функцію. Її захисна роль полягатиме у виробленні міцного імунітету проти засилля чужих форм світосприйняття та чужих критеріїв цінностей. Етнічна релігія, природно, вироблятиме свою власну систему морально-звичаєвих відносин, завдяки якій здійснюється і природний звичаєвий контроль над громадським і особистим розвитком та суспільним життям етнічної спільноти. Така система запобігає деградації етносу. Етнорелігія багатьма лідерами язичницького руху бачиться, насамперед, як засіб біологічного і соціально-культурного безсмертя своїх етносів. Відродження етнічних релігій нині є лише першим кроком до створення монорелігійних етнополітичних спільнот, які в недалекому майбутньому виявляться ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природовідповідного життя сучасних націй.

І. 8. Втрата етнічної релігії та її наслідки в історії етносів

(на прикладі слов’янських народів)

Процес втрати етнічної релігії не можливо зрозуміти без осмислення історичних фактів, тому з цією метою мені прийдеться торкнутися головних трагічних подій в історії слов’янства, без яких картина занепаду етнічних цінностей була б неповною. Слов’яни – автохтонне населення Європи. Спільність походження слов’янських народів, близькість їх мов дають можливість виявити спільні риси етнічного світогляду, культів, звичаїв, а також становлять інтерес для реконструкції етнічної релігії нині. Значною мірою християнізація (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила не тільки процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, але й спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, стала причиною ослаблення етнічного імунітету.

Серед войовничих сусідів слов’ян найактивніше приймали християнство готи (уже в кінці ІV ст. вони були християнізовані), але скоро під ударами так званих “гунів” готська держава розпалась. Готський правитель