Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

магічного ритуалу – це союз мікрокосму і макрокосму... або, кажучи містичною мовою, союз з Богом”. Подібні думки висловлювали Майстер Екхарт: “Буття Бога повинно бути моїм буттям. Бог і я – ми одне”; Микола Бердяєв: “Відкрити до кінця людину – значить відкрити Бога”; Новаліс: “Ми – діти Бога, небесне насіння. Прийде той день, коли ми будемо тим, чим є наш Отець” [71. 30–33].

Таким чином, священний сенс етнічних ритуалів у щорічному повторенні світотворчого ладування Всесвіту, у відтворенні й оновленні цілісної картини світу. Уявлення про те, що без ритуалу не зійде Сонце, не проростуть рослини, не відновиться життя – лежить в основі найдавніших форм релігії. Завдяки відновленню етнічного мікрокосму відбувається психофізіологічна активізація “космічного несвідомого” в людині і етнічному колективі. Переживання ритуального поєднання з Всесвітом (Богом-Богами) з новою силою мобілізує еволюційні резерви етнічної спільноти.

Для такої мобілізації еволюційних резервів важливе значення мають як календарно-обрядові священнодійства, так і тріумфальні церемонії. Тріумфальні обряди широко відомі в релігії давніх греків і римлян. Вони влаштовувались в час величних перемог того чи іншого імператора, як демонстрація його честі й слави, потужності очолюваної ним держави. Такі церемонії належним чином справляли потужний вплив на психо-емоційний стан народу, підвищували рівень пасіонарності окремих індивідів та всього етносу в цілому. Як видно, етнічна релігія має великі духовно-культурні резерви для активізації пасіонарного процесу, які невичерпані ще й сьогодні.

Кожна людина несе в собі свій власний образ Бога, незалежно від того, чи ця людина філософ-богослов, чи простий прихожанин будь-якої церкви. Тому доречно було б розглядати своєрідність людської релігійності як многоликість індивідуальних “засвоєнь” і “відображень” релігійних істин. Таким чином, множинність індивідуальних виражень божественного може бути пізнана через аналіз релігійних поглядів особистості, за умови максимально точного відтворення її мікро- і макрокосму, її особистої картини світу. Це власне те, що відображає “суб’єктивний бік релігії”.

Однак, всякі спроби дослідження суб’єктивної релігійності натикаються на великі труднощі – вузькість джерельної бази. Адже більшість текстів, які використовуються дослідниками релігій, створені в надрах “офіційної церкви” і носять полемічний чи повчальний характер. Таким чином, тексти, написані “вченими-богословами”, мають переважно звинувачувальний зміст, спрямований проти народних “забобонів”, “поганства”, “єретиків” тощо. Це не дозволяє повною мірою проникнути в сутність системи народного мікрокосму, відчути живий голос конкретного індивіда з його релігійним суб’єктивізмом. Тому для дослідника велику цінність нині представляють позацерковні авторські тексти. Наприклад, у вивченні мікрокосму рідновірів я можу використовувати приватні розмови з віруючими, їхні статті, листи, писемні роздуми, які становлять великий інтерес для дослідників.

Мені доводилось спостерігати появу почуття святості в людей християнського віросповідання, коли вони споглядали статую Світовида, або перебували на язичницькому молебні біля нього. Незалежно від того, чи вкладається такий образ Бога в канони їхньої церкви, не замислюючись, як би до цього поставились християнські священики, люди приєдналися до рідновірської молитви за Україну: “це ж древній Бог!” – такою була мотивація їхньої поведінки. Відчуття себе частиною українського етносу стало головним у тому духовному єднанні, незалежному від конфесії.

Зв’язок макро- і мікрокосму переконує в тому, що природа і людина безкінечні і рівнопотужні. Акад. В. Вернадський, розуміючи нерозривність зв’язку людини з природою, пояснював сучасний відрив людства від дійсності як штучне явище: “нерозривний і кровний зв’язок всього людства з рештою живого світу забувається, і людина намагається розглядати себе окремо від живого світу буття цивілізованого людства. Та всі такі спроби штучні і неминуче розлітаються, коли ми підходимо до вивчення людини в загальному зв’язку її з усією природою” [291. 54].

Лишилось лише визнати причину цієї штучності, яку Ален де Бенуа вбачає в юдо-християнстві, де “ідея творення включає в себе радикальну відмінність між творцем і творінням та трансцендентність творця”. Таким чином, Бог неначе викинув світ із себе, тому світ уже не є частиною Бога. Далі філософ пише: “Отже, відношення між Богом і світом – це відношення причинності, а не тотожності і не прямої еманації. Біблія відкидає будь-яку іманентність, будь-які еманації, будь-який пантеїзм, будь-яку ідею безперервного зв’язку між першопричиною і її породженням” [33. 23].

Штучність монотеїстичних “релігій смерті” робить свою справу повільно, але її наслідки очевидні. Так, Ф. Ніцше висловився про те, що християнство відірвало Бога від природи і перетворило його у ворога життя, в той час, як Бог насправді – є утвердженням життя і захоплення життям. Нерозривний зв’язок мікро- і макрокосму щоразу з новою силою доводить феноменальні властивості етнічних релігій, вічно живих і зрозумілих на кожному етапі існування своїх етносів. Тільки в язичницьких релігіях Всесвіт одухотворений, бо його душа божественна, а його сутність в самому його існуванні. Світ не створений, він вічний і незнищенний. А душа людини – частинка божественної субстанції. Язичництво здатне вилікувати світ від монотеїстичного прокляття, за словами А. Бенуа “засипати онтологічне провалля, що відокремлює Бога від його творіння, повернути життю його суперечливу різноманітність” [33. 24].

І. 7. Етнорелігія як засіб самозбереження етносу

Завдяки цілеспрямованій діяльності церковних структур та при підтримці державних інституцій впродовж кількох останніх століть склався стереотип мислення, що християнство – “своя” релігія. Нині така дефініція поширюється через ЗМІ, не гірше нав’язливої реклами, що в нормальних людей уже викликає алергію. Стереотипи мислення самі по собі становлять феномен, який породжує релігійний фанатизм, нездатність до переосмислення історичних реалій, навіть за наявності цілком відвертих фактів. Людина, заангажована християнством, стає ніби сліпою і глухою: “Це тільки одна з багатьох систем впливу на свідомість, підсвідомість та здоров’я української нації, етносу, генотипу” [237. 46]. Така тенденція “підриває безпеку людини в усіх її формах, в тому числі і в формі використання інформаційної і психотропної зброї і засобів впливу на людей... Ідеологічний диктат і ідеологічне насильство над людиною через вплив засобів масової інформації. Сила переконання людей через сучасні ЗМІ носить вбивчий характер” [42. 33–34]. Такої ж думки дотримуються дослідники М. Сенченко, В. Лисичкін, Л. Шелепін: “Маси людей, якими керують ЗМІ, можуть виступати проти власних інтересів. Поняття свободи стає ілюзорним. Імперія Зла веде людство прямою дорогою до інформаційного рабства” [409. 89].

Людина з достатньо високим рівнем національної самосвідомості (незалежно від рівня освіти), здатна збагнути розміри трагедії насильницького впровадження чужої релігії і побачити прірву, в яку падає її народ. Поштовх до переосмислення свого релігійного минулого дає насамперед читання самої Біблії, де людина на власні очі пересвідчується в її ворожості до всіх етносів, крім “богообраного народу”. Юдейський етноцентризм, біологічна нетерпимість до інших народів, такі очевидні в текстах “святого письма”, довгий час злагіднювався проповіддю церкви про християнство як “віру любові і милосердя” і не піддавався сумніву переважно через народну