Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

виконані. А що робить наш? А він прилаштовує на висоті двох метрів, біля бачка, зварене з арматури півтораметрове кільце, чіпляє на нього поліетиленову плівку, зняту з обладнання, вставляє в бачок кип'ятильник і гумову трубочку з грузиком, а з зовнішнього боку бачка підвішує на дротику консервну баночку з дном, часто побитим цвяшком. Потім входить в унітаз, (у них, на щастя, були унітази старої конструкції з горизонтальним дном) заправляє плівку всередину, смокче трубочку, щоб тепла вода сифончиком лилася в баночку і миється!!! І плювати йому на тих, хто плює на нього…

Ось так – то і живемо ми обпльовані один одним, невідомо чому, дуже пишаючись цим.

Незважаючи на запевнення місцевої метеослужби, в тому, що ураган буде тривати п'ять днів, на ранок погода була чудова. Продута, виметена, втомлена земля лежала під синім небом. Сяяли сопки в білих папахах, шосе вороненим багнетом встромлялось в пасмо синіх гір на далекому небосхилі, і тільки биті, понівечені машини на узбіччі говорили про тлінність буття… Відмінна траса, синє небо, блакитні сопки – життя! А хтось нічого цього вже не побачить…

Останнє, що вони бачили в своєму житті – сліпуча снігова імла, та крижаний ураганний вітер, що співав похоронну пісню…

А ми, не цілком усвідомлюючи надане нам щастя ще трохи пожити під цим небом, мчимо далі. Перевал, долина, знову перевал, поворот.

– Чорна випалена земля і рваний метал УАЗика… Тут місяць тому загинули четверо наших хлопців, які виконували найважливіше державне завдання – доставку в посольство Улан – Батора результатів «одноголосного» голосуванням за якогось кандидата в Іркутську. Ще одне нагадування про тлінність буття, але нам ніколи задуматися про це в нашій суєті, нам інше цікаво.

– Чи є аналог слова «одноголосно» в словниках європейських народів?..

Знову перевал і перед очима відкривається улоговина, щільно прикрита від поглядів згори, товстим іржаво-димним млином, пронизаним десятками чадних труб…

… Улан – Батор… Приїхали…

Політ Улан-Батор – Ерденет
1983–1984 рр.

З першого ж дня мого перебування в Ерденеті, ми з головою поринули в звичну монтажно – пуско – налагоджувальну круговерть. Очікуваної екзотики, зустріч з якою хвилювало нас весь час, майже не було.

Все навкруги було настільки буденним, що важко було повірити в те, що саме звідси колись, страшним, змітаючим усе на своєму шляху валом ринули на мою Батьківщину незліченні біди, наслідки, яких досі дають про себе знати. Ми напружено вдивлялись в степовий простір, в скелясті вершини сопок, в обличчя місцевих жителів, намагаючись помітити хоч би якийсь відблиск, хоч би ледь-ледь відчутний слід того страшного часу…

Але степ, обплутаний павутинням автомобільних трас покірно стелився під колеса слов'янських вантажівок, вершини сопок були проколені булавками антен, а вигляд і сам життєвий лад місцевих жителів не наводив на думку про їх кровну спорідненість з владними, жорстокими завойовниками «піднебесної».

Та все ж, незважаючи ні на що, щось було в самому повітрі. В мені кожен день міцнішала впевненість, що варто піднятися вище і переді мною, нарешті, відкриється справжня Монголія, в усій її, непорушеній цивілізацією, красі.

Дуже хотілося політати над Монголією на літаку, та не на сучасному «ТУ», а на чомусь повільному, такому, що летить низько, типу Фармана-Ньюпора, або повітряній кулі, щоб детальніше побачити все що мене тут вже рік оточує.

Не знаю, чи вдалося б мені самотужки реалізувати цю мою мрію, але на завершальному етапі, коли після усіх моїх зусиль питання нашого вильоту з Улан-Батора в Ерденет все ще залишалось відкритим, різко і наполегливо втрутився Віктор – мій соратник і один з найближчих «однополчан», вирішивши це питання по своїм спортивним каналам за декілька хвилин – як футбольного суддю його знала уся спортивна громадськість Монголії, і диспетчер, будучи безсумнівним уболівальником своєї команди, не наважився випробовувати долю…

І доля усміхнулася нам, надавши замість Фармана-Ньюпора обшарпаний «штурмовик» (десантний варіант АН – 2), названий відчайдушними хлопцями з нашого будівельно-монтажного управління «штурмовиком», тому, що право польоту на ньому завойовувалося штурмом.

Цього разу з незрозумілих причин штурму не було. Пасажирами були тільки ми з Віктором. Пілот був вже в кабіні. За нами увійшов літній флегматичний бортмеханік – бурят. Недбало кинувши на підлогу два армійські карабіни, він зачинив двері і, злегка шокуючи нас, прикрутив ручку до скоби одвірка дротиком, мабуть для того, щоб двері під час польоту не хляпали… Потім влігся на лаву, усім своїм виглядом підкреслюючи буденність того, що відбувається, і міцно заснув.

Літак невдоволено забурчав, ніби протестуючи, чхнув кілька раз, потім щось швидко і схвильовано пробурмотівши, здригнувся усім корпусом, пару раз підстрибнув, розминаючи крила і раптом вся земна куля відірвалася від нас і стрімко зменшуючись полетіла кудись вниз. Під крилом блиснула, розчиняючись в туманній імлі Тола, за нею недоладно посипалися кубики людського мурашника – Улан-Батора.

…Улан – Батор… Всього місяць тому дорога до тебе трохи не коштувала мені життя, і ось ти знову сходиш у небуття і вже ледве мрієш на небокраї. Зараз нас розділяє широка кам'яниста долина з вузенькою річечкою Толой посередині.

Коли я вперше побачив цей струмочок не більше 30 метрів завширшки і капітальний міст через нього завдовжки близько двох кілометрів, я дуже здивувався, але старожили мені пояснили, що цей непоказний струмочок, в сезон дощів, в лічені хвилини перетворюється на море води, що, шаленіючи,