Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

— Отже, Іване Карповичу, ми, окрім пана Лісімаха, — випускники однієї гімназії, товаришуємо вже багато років. Ми походимо з небагатих родин, мусили працювати на когось, але завжди мріяли отримати стартовий капітал. І ось зараз ми, сподіваюся, дуже близькі до цього. Ви щось чули про скіфів, Іване Карповичу?

— Скіфів? Ні.

— Це давні кочовики, які жили в цих місцях кілька тисяч років тому.

— А хіба тут не татари жили? — здивувався я.

— Татари прийшли значно пізніше. Тут змінилося багато народів, але одним із перших, історично відомих, були саме скіфи, могутні володарі земель між Дніпром та Доном, — пояснив пан Лісімах. Що за ім’я таке? Невже батьки не могли попросити у панотця кращого? — Це був сильний і багатий народ, яким керували царі. Вони водили війська в походи за Дунай та Кавказ, аж до Малої Азії, де тепер Туреччина. Вони поверталися з багатою здобиччю, золотом, прикрасами. Коли хтось із царів помирав, його ховали у степу, а згори над могилою насипали величезний пагорб. Ховали не просто так. Вважалося, що цар вирушає у подорож світом мертвих, тому разом із правителем відправляли його рабинь та рабів, бойових коней, зброю, золото, прикраси.

— Що, закопували в землю живих людей?

— Коли живих, а коли спочатку вбивали, а потім закопували, — кивнув Лісімах.

— Господи, дикуни які.

— Такі були часи, — втрутився Ілля. — Але для нас головне, що в курганах разом із царем опинялися справжні скарби.

— І ви думаєте, що їх не розікрали? За стільки років? — здивувався я. — Банки он грабують, а щоб могилу посеред степу не розкопали? Та не може такого бути!

— Може, Іване Карповичу, може. Бо скіфи готувалися до можливого візиту злодіїв. Робили фальшиві ходи та камери, де залишали лише незначну частину скарбів. Злодії нею задовольнялися, бо не знали, що треба шукати ще, — заявив Лісімах. — Я брав участь у розкопках на кількох курганах і добре вивчив ці хитрощі скіфів. Ми знаходили вже розграбовані камери, але під ними, якщо знати, де копати, були цілі, повні скарбів поховання!

— Я, може, чогось не розумію, але чому ви досі не скористалися своїми знаннями?

— Бо я вирішив діяти легально. Спробував отримати дозволи, і на цьому все загальмувалося. Річ у тому, що при дворі були впливові супротивники цього проекту, які йому заважали. Коли імператор зрікся престолу, вороги втратили вплив, і я зміг отримати схвалення від Тимчасового уряду. Але ж для організації експедиції потрібен капітал. Самотужки я б не зміг фінансувати цей проект. Тому звернувся з пропозицією до хлопців, які висловили бажання вкласти гроші. Ми провели ретельну підготовку, і тепер саме час перейти до активних дій.

— І що потрібно від мене?

— Іване Карповичу, нам потрібна ваша присутність у нашому таборі біля місця розкопок. Ми намагаємося зберігати мету експедиції в таємниці, але коли почнемо розкопувати знаменитий царський курган, усі здогадаються, що ми там шукаємо. Не виключено, що з’являться охочі спробувати позбавити нас законної здобичі, знайденої під час розкопок.. Але якщо з нами будете ви, Іване Карповичу, мало хто наважиться спробувати напасти на табір. Ваш авторитет був високий, але після знайдення доньки інженера Бойда вас узагалі вважають чимось на кшталт надлюдини, — пояснив Ілля.

— Що за маячня?

— Ходять чутки, що ви чи то продали душу дияволу, чи то маєте підтримку янголів. Ми люди освічені, у всілякі чутки не віримо, але те, що вони циркулюють, — дуже добре. Жоден босяк не полізе до нас, якщо знатиме, що в таборі сам Іван Карпович Підіпригора.

— Я б не перебільшував свого впливу на злодіїв. Блиск золота засліпить будь-який страх.

— Золото з’явиться у самому кінці, його швидко вивезуть. А до того ми б хотіли, аби ваш авторитет захищав нас. Іване Карповичу, у вас буде окремий намет із ліжком, столом і стільцем, а також пічкою на випадок похолодання. Нам потрібно, щоби ви просто були у таборі. Займайтеся своїми справами, описуйте пригоди. Ми готові платити вам щодня по сто рублів. Просто за перебування. Вам не треба буде чергувати чи стерегти табір уночі. Просто будьте з нами. Цього вистачить.

— У мене може виникнути потреба поїхати у справах, — попередив я, згадавши звістку з Одеси, що документи для виїзду готові.

— Ви зможете поїхати, коли схочете.

— Щоб ви розуміли, ми не збираємося копатися довго, плануємо встигнути за три-чотири дні, — пояснив Лісімах. — Завтра вранці виїздить наш караван, який поставить табір. Уже по обіді почнемо розкопки. Приблизно два дні піде, щоб досягти прихованих камер, день — щоб забрати всі скарби та інші знахідки. Як учений я стежитиму за збиранням речей, які мають велику наукову цінність. Та головне, звісно, — золото.

— Скільки ви плануєте його добути?

— Курган, який ми будемо розкопувати, належить до категорії царських, найбагатших. В інших курганах цієї категорії знаходили по кілька кілограмів золота. Але треба розуміти, що це не просто золото, це давні прикраси, ювелірні вироби стародавніх майстрів, вони коштують значно більше, ніж те золото, з якого вони зроблені. Якщо наші очікування справдяться, ми отримаємо справжні скарби.

— І де той курган? Чи це таємниця?

— Мало знати, де курган, треба ще знати, де і як копати, — усміхнувся Лісімах, помітно пишаючись своїми знаннями. — Курган розташований у степу біля села Паралатівка. Зазвичай місцевий степ