Ксенофонт - Анабазис. Похід 10000 еллінів

ними». /41/ На це Ксенофонт відповів: «Гаразд, нехай так; якщо Клеарх справді, всупереч клятві, порушив угоду, то він дістав по заслузі, бо ж справедливість вимагає покарання для клятвопорушників. Але ж поверніть нам наших стратегів, Проксена й Менона, які виявилися вашими добродійниками. Адже зрозуміло, що вони, як спільні наші друзі, порадять найкраще, як для вас, так і для нас». /42/ Після цього варвари довго радилися між собою і подалися геть, так не обізвавшись у відповідь. Розділ 6

/1/ Схоплені ось у такий спосіб стратеги були відвезені до царя і страчені: їм відітнули голови[115]. Один із них, Клеарх, на загальну думку усіх, хто особисто знав його, був не лише найвправнішим у військовій справі, але й людиною дуже войовничою. /2/ Так, поки лакедемонці вели війну з афінянами[116], він залишався на своїй батьківщині, але після укладення миру він умовив ефори[117] відрядити його на війну супроти фракійців, що мешкали за Херсонесом і Перінфом і чинили набіги на поселення еллінів. /3/ Коли ж ефори з невідь якої причини скасували рішення після того, як він відплив, і намагалися повернути Клеарха з Істму[118], то Клеарх, одначе, не скорився наказові, а плив і далі до Геллеспонту. /4/ Відтак за непослух він був засуджений до страти верховною владою у Спарті. Вже як утікач Клеарх подався до Кіра. Яким чином він здобув у того прихильність, — про це розповідь в іншому місці. /5/ Кір дав йому 10000 дариків, а Клеарх, узявши гроші, не став гайнувати їх, натомість на доручені кошти набрав військо і затіяв війну з фракійцями. Після перемоги над ними у битві він грабував і плюндрував країну і жив війною доти, поки військо не знадобилося Кірові. Тоді він знову прибув для того, щоб воювати разом із Кіром. /6/ Як на мене, такі вчинки свідчать про войовничість людини: маючи змогу жити мирно, не зазнаючи якихось утисків чи втрат, він воліє іти на війну; замість безтурботного життя він переносить злигодні в бойових походах, замість наживати статків і розкошувати, він розтринькує гроші на військові заходи. Клеарх залюбки давав гроші на війну немов на якусь розвагу. Тож війна була для нього палкою пристрастю. ПІ Войовничість у нього проявлялася у відсутності будь-якого страху перед небезпекою, він міг безперервно тривожити ворогів і не розгублювався у скрутних обставинах, як одностайно стверджують його співучасники у військових справах. /8/ А ще ж було відомо, що він вирізнявся розпорядливістю, яка відповідала його вдачі як командира. Так, він умів ліпше, ніж хтось інший, подбати про провіант для солдатів і запастися ним, а також вселяти підлеглим послух. /9/ Цього Клеарх досягав суворістю. З вигляду він був похмурий, мав різкий голос і карав суворо, інколи в нападі гніву, а опісля не раз розкаювався у цьому. /10/ Але карав не безпідставно, а свідомо, бо розумів, що такі заходи лише підуть на користь війську. Розповідають навіть, ніби він говорив, що солдат має більше боятися свого командира, ніж ворога, коли доводиться стояти на варті, допомагати своїм друзям або раптово кидатися на ворога. /11/ Тому невипадково у складних обставинах солдати беззастережно корилися йому одному і не зверталися до когось іншого. Вони казали, що тоді наче переймалися його похмурістю, яка наганяла страх на супротивників і зараджувала лихові. /12/ Та коли небезпека минала, багато хто, користуючись можливістю, йшов до іншого командира, багато хто покидав Клеарха, бо нічого привабливого у вдачі він не мав, завжди був сердитим, а то й брутальним, і солдати почувалися перед ним, немов діти перед учителем. /13/ Тож, звісно, у нього ніколи не було друзів або прихильників. А тим, хто був підпорядкований йому чи то за постановою міста, чи з огляду на скрутні обставини, або ж залишався з якоїсь необхідності, він давав якнайсуворіший вишкіл. /14/ Коли солдати під його орудою долали ворогів, то це засвідчувало звитягу і відважність Клеархових воїнів; ось тоді проявлялася їхня сміливість перед лицем ворога, а страх покарання підтримував у них послух. /15/ Таким був Клеарх як воєначальник. А служити під командою іншого він, як кажуть, не дуже полюбляв. Він загинув, коли йому було близько 50 років.

/16/ Проксен-беотієць ще з дитинства мріяв, коли стане дорослою людино, вершити подвиги, і задля цього він за платню навчався у Горгія з Леонтіни[119]. /17/ Пройшовши у того школу і набувши певних знань, він перейнявся думкою, ніби спроможний вже управляти й водитися з кращими людьми і не поступатися їм у добродіяннях, тому взяв участь у Кіровому поході. Він сподівався таким чином зажити слави, набути впливу і статків. /18/ Проте було цілком зрозуміло, що, пориваючись до цього, він жадав досягати своєї мети лише справедливим і чесним шляхом, інший спосіб він рішуче відкидав. /19/ Так, він міг командувати порядними і звитяжними людьми, проте не вмів вселяти у солдатів ані шанобливості, ані остраху до себе, ба більше, він навіть сором’язливо червонів перед ними, а ті перед ним. Він більше боявся викликати на себе осоругу солдатів, аніж страх у них не за непослух. /20/ На його думку, командирові досить хвалити слухняного солдата, а неслухняного — не хвалити. Тому хороші і відважні солдати поважали його, а непорядні капостили йому, вважаючи, що обвести його кругом пальця — звичайнісінька річ. Він загинув у віці близько 30 років.