Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

— І звідки ти знаєш, що я божевільний? — запитує Їм.

На Едвардовому обличчі спалахує усмішка, ніби лампочка в темній кімнаті.

— Ти мусиш бути божевільним. Інакше не прийшов би сюди.

Щоразу, коли я заходжу за браму лікарні, світ по інший бік провалюється, ніби хвиля, що відкочується і відкриває нову берегову лінію, ніби повалені дерева в лісі Юдарскуґен, де повзають хробаки. Я мчу через подвір’я аж до беріз, що ростуть перед Їмовим відділенням, і уявляю собі, як одного дня лежатиму, як Сабіна, у траві, розгорнувши перед собою велику книжку. Для мене вона є образом у майбутньому, ця її ясність і краса.

— Привіт, Сабіно.

Вона не відповідає, лише дивиться на мене так, наче я дерево чи квітка. Я обережно кладу біля її руки маленький пакунок.

Від мокрої землі піднімається тепло, між високими травинками літають перші бліді метелики літа. Здається, ніби тут буває лише одна пора року, цей теплий невпинний літній дощ і тінь завмерлих верхівок дерев, немає вітру, немає часу, немає часу майбутнього. Коли я приходжу, Їммі Дарлінґ часто буває в компанії інших пацієнтів, тепер він належить лікарні. Можливо, нам він ніколи не належав, мені, принаймні, ні; можливо, він належав Лоне, колись давно.

У хутрі я впріваю, але знімати його не хочу, квіти на деревах завбільшки з мою голову, білі суцвіття повисли у вологому повітрі. Частина дерев така стара, має тисячу років чи більше, а деякі — ще цілком молоді.

— Стільки молодих дерев загинули цього року, — каже Їм, а тоді знову плаче. — Мабутньому настав кінець.

Здалека я бачу його на сонячному світлі перед Великим Чол., він знову возсідає під березами у білому холодному світлі. Підійшовши ближче, бачу, що навколо стоять Едвард, Інґер Фоґель і ще кілька людей, вони слухають Їма. Сонний сторож відкрив мені автоматизовану браму, я перейшла велике подвір’я, тоді минула фонтан біля головного входу, і ось ця мить — він ще не побачив мене, але помітивши, закине голову назад і розсміється, як завжди:

— Єккі, дурненька, ти знову тут?

Перед тим, як вийти до нього та нечисленної, вдягненої в біле публіки, я трохи затримуюсь у нещільному мерехтливому затінку беріз, бо мені кортить поспостерігати за ним, коли він мене не бачить, я хочу трохи затримати мить лише для себе, хочу побути за межами світла.

Лише тінь та ледь чутний шурхіт листя беріз на вітрі, і раптом Едвард та інші заходяться сміхом. Щоразу після цього Їмове обличчя лагіднішає, згладжуються напружені риси, на кілька секунд зникає тривога. Сміючись, люди не стануть ставити ще запитання, на мить він залишається без провини. Невелика група раптово розходиться, ніби її ніколи не було біля нього, вони зникають, перейшовши подвір’я, і їх поглинає якась із великих будівель. Я виходжу з тіні, Їм помічає мене, дивиться, простягнувши руки.

— Ах ти маленька безумна, ти знову тут? — вигукує він. — Стережися, Єккі. Скоро станеш такою ненормальною, як я.

Трохи далі у траві сидить Сабіна і шукає щось у великій сумці, яку вона завжди носить з собою. Її світле волосся спадає по спині.

— Ти знаєш, котра зараз година? — запитую, аби щось сказати.

— Уявлення не маю. О пів на четверту.

— Тут завжди о пів на четверту.

— Бо все завжди руйнується в цей час, о пів на четверту.

— Справді?

— Ага. О пів на четверту простромив його на хресті спис долі. О пів на четверту я впала. Ніхто мене не спіймав.

— Ну, я просто подумала, що могла б встигнути на автобус, — кажу.

— Він саме поїхав.

— Нічого, мені просто треба додому.

Я весь час пропускаю автобуси. Щойно приходжу сюди, зразу забуваю про час. Занурююся у щось, забуваючи все, що назовні.

— Радій тому, що в тебе є щось назовні, — каже Сабіна, ніби вона й справді може прочитати мої думки. Тоді продовжує:

— Якось я бачила годинник, коли він ще працював, я піднялася туди з Едвардом. Стрілки були завбільшки з мене. Зблизька здається, ніби той годинник належав велетням.

— Тут усі лікарі такі, як Едвард? — запитую я.

— Едвард нормальний, він нічого не знає про світ. Він просто головний у шостому відділенні, а шосте відділення придумав, напевно, Чехов.