Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

розказую людям, що ти був у Бекомберзі, вони завжди думають, що ти мертвий, — кажу.

— Чому?

— Ну, бо для них Бекомберґа була, як і всі старі психічні лікарні, місцем за межами світу, звідки ніхто не повертався живим, — відповідаю і ловлю перлину, яка от-от вдариться об підлогу. У моїй руці перлина темно-синього кольору, блискучий холодний кобальт.

— Коли ти приїдеш влітку до Стокгольма, ми могли б разом поїхати в архів і забрати записи історії?

У телефонній слухавці надовго западає мовчання, чути лише тихе сюрчання цикад. Поглядом я веду за літаком, що повільно летить вдалині. Ледь помітна смужка в небі, що зникає за безлистими деревами. Голос Їма звучить так близько, але він уже на безкінченній віддалі.

— Я ж не знаю, чи ще повернуся до Стокгольма, — тихо відповідає він. — Чи ти забула?

На церкві Гедвіґи Елеонори б’є годинник, тонка біла лінія від літака, затягується синявою, ніби шов, а тоді розчиняється і зникає. Щось тут не так з перспективою, з мого вікна усі літаки наче падають на землю. Я нічого не відповідаю, і Їм продовжує говорити, він звучить так легко там, здалеку, біле перо в його голосі.

— Привези з собою комісара Бельмондо, я покажу йому море. Якщо ви приїдете, я напишу довіреність, можеш взяти її з собою до того архіву.

Іграшки Вінтерсона

Шпильки у волоссі Лоне блищать, ніби комахи нічної пори, одне пасмо волосся виплуталося з вузла і хвилею спадає їй на обличчя. Золота пряжка у формі жука, заколка з перлинами, така, як завжди. Вона дивиться на свій годинник, маленький срібний годинник, відколи себе пам’ятаю, вона завжди його носить, а тоді переводить погляд на старий годинник на лікарні. Уві сні ми стоїмо перед Великим Чол. на сирому холоді.

— Мабуть, зупинився. На моєму вже скоро восьма. Коли їздить автобус?

— Щопівгодини, — кажу я. — Можемо поїхати звідси, коли завгодно.

— Скоро стемніє.

— Тоді давай побудемо ще трохи?

— Якщо хочеш.

Вона слідкує поглядом за чимось, але я не бачу, за чим, швидка тінь зникає поміж деревами, маленька пташка чи нічний метелик. Лоне тягнеться за камерою, інстинктивно, за звичкою, а тоді спиняється і залишає затію.

— Ти не любила його відвідувати? — потім питаю.

— Ні, не любила.

— Ти поїхала. До Чорного моря.

— Так.

— А я стала приїздити сюди сама.

— Так. Я ненавиділа тутешній запах хвороби, цей білий зернистий запах лікарні, мені ставало погано, тільки-но я заходила до лікарняного парку.

— Мені теж було погано, але я звикла.

— Ти, Єккі, ніколи нічого не боялася.

— Боялася, мені була так само страшно, як і тобі, але я все одно приїздила.

Рука Лоне лежить на камері.

— Тоді чому ти їхала?

— Я не хотіла, щоб він був самотнім.

Вона підводить на мене темний погляд.

— Я теж була самотня, Єккі,

Лише одного разу Їм просить дозволу піти з лікарні. Його перевели до медичного відділення, але раз на день він довго піднімається сходами на піддашшя до Едварда, щоб розповідати про своє життя.

Едвард стоїть біля вікна, дивиться на сніг і плями оголеної землі у Клокхуспаркен тут і там. Він щойно розповів Їму про свій перший розтин — дівчина, яку він знав з гімназії, вчинила самогубство і лежала перед ним на занятті з розтину.

— Я вперше торкався роздягненої дівчини. Світле кучеряве волосся на лобку, рожеві плями грудей, мертве закам’яніле обличчя — здавалося, вони належали двом різним жінкам. Вона була така худенька, що під час огляду її тіла перед розтином я відчував під шкірою її органи. Печінку, жовчний, селезінку, нирки.

На згадку про нещасну голу дівчину його очі наповнюються слізьми. Їму нічого сказати про дівчину з двома обличчями.

— Я не хочу залишатися серед цих безумних. Не думаю, що від перебування тут я стану здоровішим.

Едвард повертається, здивовано дивиться на нього, наче забув, що Їм сидить у кімнаті. Частина його ще залишається в навчальній залі, заставленій металевими посудинами з органами, де висить солодкавий запах нутрощів.

— Усі ми божевільні, Їме, — каже він. — Я божевільний,