Сара Стрідсберг - Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Вечорами вони залишають лікарню. Відчиняється автоматизована брама, пропускаючи автомобіль, і тоді на задньому сидінні відкривають першу пляшку, завжди шампанське, охолоджене вдень у підвалі. Едвард їде мостами до міста, через сонні райони і вулиці з віллами. Буває, що на задньому сидінні вже чекає якась дівчина з відділення, часом це Сабіна, часом інша, часто в напівсні після ліків. У сутінках світяться стовбури берез, небеса поплямлені тушшю в рожевих і жовтих тонах, тонкі заблукалі хмари, птахи, недбалий рисунок неба. Едвард переконаний, що пацієнтам на користь час від часу залишати відділення.

— Ніч за межами лікарні знову робить з вас людей, — каже він.

Їму дають кришталевий бокал, в «бардачку» для нього приготована чиста сорочка і невеликий пакет з чимось, що має прискорити хід ночі. За вікном миготить місто, чоловіки повертаються додому до своїх сімей, самотні жінки повільно йдуть вулицями, а часом буває, коли люди зупиняються перед пішохідним переходом, чекаючи зеленого світла, Їм дивиться в обличчя старому другу чи колезі з роботи. Якось на пішохідному переході перед Міністерством закордонних справ він поглянув в обличчя Лоне, а тоді авто різко рушило й поїхало далі, минаючи світло нічних клубів, які щойно відчинили двері для ночі.

Уночі в квартирі на Лілл-Янсплан часом буває, що в якоїсь дівчини стається напад, тоді її можна привезти до лікарні, коли розвидніється. «Іграшки Вінтерсона» — так вони називаються, ці дівчата, які безцільно кружляють вечірками, які часом беруть плату за своє товариство, а коли падають навзнак, потрапляють разом з Едвардом до автомобіля. Потім вони прокидаються в білій кімнаті, і над ними схиляється Едвардове розпливчасте обличчя.

— Дорогенька, не бійся, ми про тебе подбаємо.

— Де це я?

— Не думай про це. Взагалі ні про що не думай, моя люба.

Їм: У лікарні дівчата залишалися місяцями. Ніхто їх за не шукав. Потім, за якийсь час, я дізнався, що не лише дівчат, а й усіх нас називали «іграшками Вінтерсона». Дорогою до міста я перевдягнувся. Едвард хотів поговорити про дівчат, він завжди був закоханий у якусь пацієнтку, інші жінки на вечірках ніколи його не цікавили, для нього існували лише пацієнтки. На тих святкуваннях ми несамовито напивалися, там були кокаїн, трава, снодійні таблетки. Едвард знайомив мене з красивими, заможними людьми, а десь там, у місті, залишалося те, що було моїм життя. Цього більше нема. Існували лише ті ночі, коли ми виїздили за територію лікарні. Тієї ночі, коли вбили Улофа Пальме, в квартирах до ранку не гасло світло. У вікнах стояли люди і випивали.

Часом вночі Сабіна йде геть з квартири на Лілл-Янсплан, звук її кроків стихає внизу на сходах, вийшовши на вулицю, вона махає Їму, той сидить в компанії кількох старших жінок, котрі слухають його історії з лікарні. Це наче гра: якщо він розсмішить їх, можна не боятися, не боятись їхнього багатства, тієї лекості, з якою вони рухаються. Йому завжди це вдається, вони сміються, притиснувши долоні до губ, аж на шиях виступають червоні плями.

— Кульверти — то цілий світ, — каже він. — У деяких місцях на стелі видно коріння дерев. Неймовірно. Колись ними бігали діти-сироти. Тепер лише Едвард ганяє коридорами на свому самокаті.

— І Едвард ось так дозволяє вам виходити?

Їм торкаєтся до руки жінки, шкіра під золотим брелком потріскана.

— Так, і кращого не придумати.

Дорогою до лікарні на задньому сидінні сидить нова дівчина і сонним поглядом дивиться на місто. Їм запитує про Сабіну, але Едвард небагатослівний.

— Вона повернеться. Сабіна ніколи не йде надовго. Повернеться щонайбільше за кілька днів.

— Я думав, вона хотіла вибратися звідси.

Едвард стримано сміється.

— Їй теж так здається.

У білих тремтливих променях світанку зникає міст Транеберґсбрун. Здається, ніби він тягнеться невідь-куди, наче по інший бік йому бракує опори. Їм заплющує очі і засинає. Прокидається від гавкоту сторожових собак перед автомобілем. Поруч нерухомо сидить Едвард і дивиться на Клокхуспаркен.

Перед Сабіною відчиняються двері автомобіля, вона саме прямує в Кунґстредґорден, знайомий голос, бліді руки, ледь поцятковані веснянками, в темному салоні вгору повільно піднімається струйка диму. Сабіна вдягнута у світло-синє пальто поверх джинсів; ранній ранок, вона цілу ніч не спала і рахувала зірки. Сонячне світло цідиться між деревами, ніби крізь збільшувальне скло, Сабінине волосся заплутане й брудне. У венах — залишки снодійного, вони змішуються з кров’ю і чимось іншим, чимось твердішим, кристалічним, смертельним, більшим за всю любов. Угорі переливається золотом небо, між деревами літають поодинокі птахи.

— Поїдеш зі мною назад до лікарні?

— Що мені там робити?

— Ти, мабуть, втомлена і тобі треба поспати.