Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

потрібен спокій. Де ж це ви нахапалися тієї от­рути, га? І хто ви взагалі такі?

Тим часом Енгівук теж вибрався з печерки і прислухав­ся до розмови Урґль з Атрею. А коли йому увірвався тер­пець чекати, ступив крок наперед і вигукнув:

- Ану тихо, стара! Тепер моя черга!

Після цього він обернувся до Атрею, скинув свого лю- лькоподібного капелюха, пошкріб лису маківку і промовив:

- То як тебе, кажеш, звати?

- Атрею.

- Не зважай на її тон, Атрею. Стара Урґль іноді буває трохи зарізка, але насправді вона не зла. Моє ім’я - Ен­гівук. Та нас іще називають двоселенцями. Може, чув ко­лись?

- Ні, - зізнався Атрею.

Здавалося, Енгівук навіть трохи образився.

- Що ж, - вирішив він. - Ти, либонь, не обертаєшся в наукових колах, бо інакше тобі сказали б, що якщо хочеш потрапити до Уюлялі в Південний Оракул, то ліпшого по­радника, ніж я, не знайти. Отож, ти звернувся за відповід­ною адресою, хлопче!

- Та годі вже! Не дмися, бо луснеш! - урвала його стара Урґль.

Вона злізла з каменюки, на якій сиділа, і зникла, щось бурмочучи, у печері. Енгівук вдав, що недочув, і далі пра­вив своє.

- Я тобі все поясню, - мовив гном. - За ціле своє життя я вивчив цю штуку вздовж і впоперек. Навіть облаштував обсерваторію - спеціально з цією метою. Невдовзі планую видати велику наукову працю про Південний Оракул. Її заголовок буде такий: «Загадка Уюлялі: розгадка професо­ра Енгівука». Звучить некепсько, га? На жаль, щоб її заве­ршити, бракує кількох дрібничок. І ти, хлопче, міг би мені в цьому допомогти.

- Обсерваторію? - раптом перепитав Атрею, який не знав цього слова.

Енгівук ствердно кивнув, його оченята засяяли з гор­дощів. Жестом руки він запросив Атрею йти за ним.

Між величезними кам’яними брилами вгору спиналася вузенька, звивиста стежечка. Де-не-де - там, де вона здій­малася особливо стрімко, - було вибито мініатюрні східці. Для Атрею, ясна річ, східці були замалі, тож хлопець прос­то переступав через них. Та все одно він ледве встигав за гномом, який хутко дріботів попереду.

- Ніч сьогодні - місячна, ясна, - долинув до нього голос Енгівука, - тож ти все розгледиш як слід.

- Що - все? - допитувався Атрею. - Уюлялю?

Та Енгівук лише нетерпляче відмахнувся і подибав да­лі.

Нарешті вони дісталися на вершечок скелястої гори. Тут поверхня у них під ногами була зовсім рівна, і тільки з одного боку здіймалося щось на кшталт природного насипу, оточеного бар’єром із кам’яних плит. Посередині однієї з цих плит був отвір, вочевидь, просвердлений якимось ін­струментом. Перед отвором стояв маленький телескоп, за­кріплений на штативі, виготовленому а кореня.

Енгівук зиркнув крізь отвір, щось там відрегулював, легенько покрутивши кілька гвинтиків, а тоді вдоволено кивнув і підкликав Атрею, аби той подивився.

Атрею послухався, але, щоби скористатися з запрошен­ня, йому довелося лягти на кам’яну долівку обсерваторії. Спершись на лікті, він зазирнув у телескоп.

Телескоп був спрямований на велику скелясту браму і на­лаштований так, що в поле зору потрапляла тільки нижня частина правої опори. І тут Атрею побачив, що коло цієї опори, випроставшись, високий і геть непорушний, сидить велетенський сфінкс, весь осяяний місячним світлом. Його передні лапи були як у лева, задня частина тіла - як у бика, на спині він мав гігантські орлині крила, а обличчя сфінкса було лицем жінки, тобто людським, - принаймні за фор­мою, тому що вираз цього обличчя аж ніяк не був людсь­ким. Неможливо було сказати, чи це обличчя всміхається, чи виражає безмірний сум, чи, радше, цілковиту байду­жість.

Атрею розглядав його досить довго і врешті-решт вирі­шив, що воно сповнене безмірної жорстокості; втім, тут- таки змінив думку: тепер він не бачив у цьому обличчі ні­чого, крім безмежної радості.

- Та годі вже, годі! - почув він над вухом голос гнома. - Ти ж однаково не розгадаєш таємниці сфінксового обличчя. Це з кожним отак. І зі мною - теж. Усе життя дивлюся, а таїни так і не збагнув. Ану, дивись-но тепер сюди - на дру­гого!

Він щось покрутив, зображення посунулося мимо скле­піння брами, за яким простягалася лише неосяжна пусте­ля, а потім у полі зору опинилася ліва опора, біля якої у такій самій позі сидів другий сфінкс.

Його велетенське тіло у сяйві місяця блідо світилося якимсь дивним матовим блиском, так, наче було з рідкого срібла. Здавалося, своїм відстороненим, відсутнім погля­дом він дивиться на першого сфінкса, тоді як той - таким самим поглядом - дивиться в бік другого.

- Це статуї? - запитав тихо Атрею. що ніяк не міг віді­рвати від них очей.

- О ні! - відказав Енгівук і захихотів. - Це справжні, живі сфінкси. Ходімо вниз! Як на перший раз, ти побачив цілком досить. Я все тобі поясню.

І він затулив телескоп долонею, тож Атрею більше ні­чого не було видно.

Поверталися вони мовчки.

VI.

ТРИ МАГІЧНІ БРАМИ

Фухур іще міцно спав, коли Енгівук з Атрею повер­нулися до печерки гномів.

Тимчасом старенька Урґль винесла столик надвір і на­крила його, понаставлявши всіляких солодощів і загуще­них соків з ягід і зел.

Крім того, на столику стояли дзбаночок запашного га­рячого чаю з зілля та кілька питних мисочок* (* Нове слово у харчуванні, виявляється, миски можна пити). Цей натюр­морт доповнювали дві крихітні олійні лампадки.

- Сідайте! - наказала Урґль. - Атрею насамперед му­сить щось з’їсти і напитися, щоби набратися сили. Самих лише ліків не досить.

- Дякую, - сказав Атрею. - Я почуваюся дуже добре.

- Не переч! - фиркнула Урґль. - Доки ти тут, робити­меш, що тобі кажуть, так собі й затям! Отрута в твоєму тілі нейтралізована. Значить, нема чого поспішати, хлопчику. Часу в тебе - скільки завгодно, тож користай із цього.

- Але ж ідеться не про мене, - заперечив Атрею. - Дитинна Царівна - при смерті. Можливо, тут уже важить кожна година.

- Фіґлі-міґлі! - промурмотіла маленька бабця. - Кому спішно, з того смішно. Поспіхом нічого не досягнеш. Сідай-но! їж! Пий! Ну ж бо! І не переч!

- Ліпше скорися, - прошепотів Енгівук. - Хто-хто, а я таки трошки знаю цю жіночку. Коли вона вб’є собі щось у голову, то хоч кіл на тій голові теши. До того ж, нам і так треба побалакати - нам із тобою.

Отож Атрею, підібгавши ноги, примостився за крихіт­ним столиком і почав призволятися. Він їв і пив - і йому й справді здавалося, що з кожним шматочком і з кожним ко­вточком в його жили і м’язи вливається золота,