Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Бастіянові аж слинка потекла. Йому навіть здалося, що до нього долинули запахи страв, які стояли перед гномами. Він аж принюхався, та це він просто собі уроїв* (* уявив). У нього в животі голос­но забурчало. Терпіти таку муку було несила. Він вийняв із ранця решту канапки та яблуко і з’їв. Від цього трохи полегшало, хоча він аж ніяк не наситився.

А тоді до нього дійшло, що більше у нього нема ані крихти і що він оце поїв востаннє. Від цього слова Бастіянові стало страш­но. І він спробував більше про це не думати.

- А де ти береш усі ці ласощі? - поцікавився Атрею, звертаючись до Урґль.

- Гай-гай, хлопчику, - відповіла вона. - Треба добре набігатися, ой як далеко набігатися, щоби знайти потрібні зела і рослини. Але цей упертюх Енгівук затявся: він хоче жити саме тут - і більше ніде, а все через ті свої пусті нау­кові дослідження! Бо вони, бач, важливі. А те, звідки у ньо­го на столі береться їжа, його нітрохи не обходить!

- Жінко, - мовив Енгівук сповненим скривдженої гід­ності голосом, - та хіба ти щось тямиш у тому, що важливе, а що ні? Іди і роби своє. І дай нам поговорити!

Урґль ображено зникла в печерці, а невдовзі звідти до­линув брязкіт усілякого начиння.

- Та нехай собі там!.. - довірливо нахилився до нього Енгівук. - Насправді моя стара - добра і м’яка, але часом їй треба трохи понарікати. Послухай-но, Атрею! Зараз я роз­повім тобі дещо про Південний Оракул. Це тобі конче пот­рібно знати. Дістатися до Уюлялі зовсім непросто. Ба на­віть досить важко. Втім, я не хотів би виголошувати перед тобою вчену доповідь. Можливо, буде краще, коли ти сам ставитимеш запитання. Розумієш, я трохи схильний відво­лікатися на несуттєві подробиці, на другорядне. Отож за­питуй!

- Гаразд, - сказав Атрею. - Ким або чим є ота Уюляля?

- Прокляття! - аж рикнув Енгівук, сердито зблиснув­ши на нього оченятами. - Ти, як і моя стара, б’єш питанням просто в лоб. Що, не міг почати з чогось іншого?

Атрею замислився, а тоді спитав:

- А ота велика кам’яна брама зі сфінксами, яку ти мені показував, - це вхід?

- О, вже краще! - задоволено озвався Енгівук. - Так у нас діло піде. Так, ця брама - вхід, але після неї є ще дві брами, і щойно за третьою мешкає Уюляля - якщо про неї взагалі можна сказати, що вона «мешкає».

- А сам ти вже колись бував у неї?

- Та як ти собі це уявляєш?! - знову вибухнув Енгівук, дуже роздратований. - Врешті-решт, я ж науковець, я дос­ліджую це питання. Збираю дані, звіти тих, хто там побу­вав. Тобто тих, котрі повернулися, ясна річ. Це вкрай важ­лива праця! Я не можу собі дозволити особисто наражатися на ризик. Це могло би згубно позначитися на моїй праці.

- Розумію, - сказав Атрею. - А що то за три брами?

Енгівук підвівся, склав руки за спиною і, походжаючи

туди-сюди, заходився пояснювати:

- Перша - Брама Великої Таїни. Друга - Брама Чарів­ного Дзеркала. А третя... Що ж, третя брама - це Брама Без Ключа...

- Дуже дивно, перебив його Атрею. - Наскільки я по­бачив, за тією кам’яною брамою немає нічого, крім безмір­ної, пустої і дикої площини. А де ж решта брам?

- Спокійно! - прикрикнув Енгівук. - Якщо ти весь час мене перебиватимеш, я не зможу нічого тобі пояснити. Усе це надзвичайно складно! Заковика ось у чому: друга брама з’являється щойно тоді, коли проминаєш першу. А третя - коли опиняєшся за другою. А Уюлялю можна зустріти, тільки пройшовши через третю браму. А до того цих брам немає. Не так воно все просто, га?

Атрею кивнув, але волів промовчати, щоби не дратува­ти гнома.

- Першу, Браму Великої Таїни, ти бачив крізь мій те­лескоп. Крім того, ти бачив коло неї двох сфінксів. Ця бра­ма завжди відчинена - воно й зрозуміло: на ній немає сту­лок. І все ж таки ніхто не може пройти через цю браму. Хіба що, - тут Енгівук значущо підняв крихітний вказівний па­льчик, - хіба що коли сфінкси заплющать очі. А знаєш чо­му? Тому що погляд сфінксів цілковито відрізняється від того, як дивляться решта істот. Усі ми - ти і я, і всі решта - дивлячись, щось бачимо. Бачимо світ. А сфінкси не бачать нічого. У певному сенсі вони незрячі. Зате їхні очі дещо ви­промінюють. І знаєш, що випромінюють їхні очі? Усі таїни світу. Тому сфінкси невідривно дивляться один на одного. Бо погляд сфінкса здатний витримати тільки інший сфінкс. А тепер уяви собі, що станеться з тим, хто наважиться на­разити себе на погляди цих двох сфінксів! Він завмре, заці­пеніє і не зможе зрушитися з місця, доки не розгадає всі таємниці цього світу. Що ж, дійшовши туди, ти і сам поба­чиш тлінні рештки цих бідолашних.

- Але хіба ти не казав, - не втримався Атрею, - що іноді сфінкси все ж заплющують очі? Хіба їм бодай час від часу не треба поспати?

- Поспати? - Енгівук аж захихотів. - Ой, тримайте, тримайте мене! Сфінкс - і спання?! Та ніколи в житті! Ти таки справді не маєш про це зеленого поняття. Однак твоє питання не позбавлене глузду. Ба більше: це саме те питан­ня, якому присвячена моя наукова розвідка. Іноді буває - коли приходять декотрі відвідувачі, - що сфінкси заплю­щують очі і пропускають їх. Тож питання, на яке досі ніхто не дістав відповіді, звучить так: чому одних сфінкси пропу­скають, а інших - ні? Бо ж у дійсності воно є далеко не так, що пропускають мудрих, хоробрих і добрих, а дурних, боя­гузливих і злих - ні. Дзуськи! Я на власні очі бачив - до то­го ж не раз і не два, - як вони дозволяли пройти якомусь нещасному пришелепкові чи підступному негідникові, в той час як найдостойніші та найрозумніші іноді місяцями чекали, а тоді так і поверталися ні з чим. Здається, не має ані найменшого значення також і те, чи когось привели до Оракула біда і потреба, чи він хоче потрапити туди просто задля втіхи.

- А як же твої дослідження? - запитав Атрею. - Вони хоч якось це пояснюють?

Енгівукові оченята тут-таки гнівно запалали.

- Та ти слухаєш мене чи ні? Я ж тільки-но сказав, що досі ніхто не знайшов відповіді. Звісно, з часом, після бага­тьох років досліджень,