Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

я висунув кілька теорій. Спершу припустив, що вирішальним чинником для сфінксів є певні зовнішні прикмети, тілесні якості пошуковця: зріст, врода, сила тощо. Та вже невдовзі від цього припущення довелося відмовитися. Тоді я спробував простежити, чи існують як­ісь числові закономірності: скажімо, що завжди не прохо­дять троє з п’яти, або що тут мають значення якісь іще складніші послідовності чисел: наприклад, тільки прості числа; або числа, кратні якомусь числу. І це навіть трохи спрацьовувало, але тільки щодо минулого, бо для прогнос­тики ці мої гіпотези абсолютно не справдилися. Врешті- решт я дійшов висновку, що рішення сфінксів цілком випа­дкові, що в цьому немає ні якогось сенсу, ані системи. Але моя стара переконана, що така точка зору - блюзнірська, до того ж геть позбавлена фантазії, що вона не має нічого спі­льного з високою наукою і що мені бракує уяви.

- А, то ти вже знову взявся за своє? - із печерки гномів почувся сповнений докору голос Урґль. - І не соромно тобі? Тільки тому, що та дрібка мозку, яка була в тебе у голові, остаточно зсохлася, ти, старий телепню, вважаєш, ніби можеш отак просто заперечувати найбільші таємниці світу, га?

- О, чуєш? - зітхнув Енгівук. - І найприкріше, що вона таки має рацію.

- А Клейнод Дитинної Царівни? - спитав Атрею. - Думаєш, сфінкси не зважатимуть на нього? Зрештою, вони ж, також створіння Фантазії.

- Це правда, - проказав Енгівук, покивавши голо-вою завбільшки з печене яблуко. - Але ж для цього вони повин­ні побачити Клейнод. А вони нічого не бачить. Та їхній по­гляд тебе вразить. До того ж, я не певний, що сфінкси під­коряються Дитинній Царівні. Можливо, вони значніші від неї. Не знаю, не знаю... Так чи сяк, усе це вельми сумнівна справа.

- І що ти мені порадиш? - Атрею вирішив запитати ру­ба.

- Ти приречений робити те саме, що й інші, - відповів гном. - Тобі слід дочекатися рішення сфінксів, - не розумі­ючи, чому вони так вирішили.

Атрею в задумі кивнув.

Із печерки вийшла маленька Урґль. В одній руці вона несла відерце з якоюсь рідиною, що густо парувала, а дру­гою рукою притримувала оберемок сухих рослин. Щось му­рмочучи собі під ніс, вона попрямувала до дракона, який ще й досі непорушно спав. Жіночка вилізла на нього і захо­дилася міняти йому оклади і пов’язки на ранах. Велетенсь­кий пацієнт тільки раз вдоволено зітхнув і випростався: здавалося, він нічого й не помітив.

- Ліпше б ти зробив щось корисне, - сказала вона Ен- гівукові, повертаючись до печерки, - замість того, щоб си­діти тут і патякати всілякі небилиці.

- Я роблю дуже корисну справу, - гукнув чоловічок їй навздогін. - Можливо, набагато кориснішу, ніж ти, але цього тобі ніколи не збагнути, простачко!

І, повернувшись до Атрею, додав:

- Вона вміє думати лише про практичні речі. Для висо­ких думок їй бракує кебети.

Бежеві дзиґарі вибили третю.

Якщо досі тато міг з тої чи іншої причини не зауважувати Бас- тіянової відсутності, то тепер уже він просто-таки не міг не поміти­ти, що його син не прийшов додому.

Але чи тато взагалі стривожиться? Може, піде його шукати? Можливо, він уже сповістив поліцію? Закінчиться тим, що вісті про його зникнення і особливі прикмети передаватимуть по радіо. Ба- стіян відчув, як його щось кольнуло в животі.

Але якщо так, то де вони його шукатимуть? У школі? А може, навіть тут, на горищі?

А чи зачинив він двері, повертаючись із туалету? Цього Басті- ян уже не пригадував, а тому підвівся і пересвідчився. Так, двері, що вели на горище, зачинені на ключ і замкнені на засувку.

Надворі вже поволі починало сутеніти. Світло, що проникало крізь засклений люк на даху, дедалі слабшало.

Щоби хоч якось розвіяти тривогу, Бастіян трохи походив ко­мірчиною. При цьому він виявив чимало речей, які насправді нічо­го спільного зі школою не мали. Скажімо, старий, погнутий гра­мофон із голосником (трубою — прим. НепїаіИипїег) — хтозна, як він сюди потрапив. В одному кутку було складено кілька картин у химерних позолочених рамах з пооббиваною ліпниною, на яких уже майже нічого не можна було розгледіти, хіба що чиїсь суворі обличчя ще ледь-ледь проступали на темному тлі. Був тут і колись посріблений, а нині поїдений іржею семираменний підсвічник* (* Можна було просто написати «семисвічник», але це не для Прохаська), в якому ще стирчали недогарки товстих воскових свічок, що оплив­ли довгими бородами.

Нараз Бастіян неабияк злякався, бо в одному з темних закут­ків комірчини раптом ворухнулася якась постать. Тільки вдивив­шись уважніше, він зрозумів, що там стоїть велике напівсліпе дзе­ркало; у ньому Бастіян розпізнав своє невиразне відображення. Він підійшов ближче і якусь хвилю розглядав себе. Що ж, як не крути, а гарним Бастіяна таки не назвеш, а надто з його товстою, опецькуватою фігурою. А ця клишоногість! А розпливчасте об­личчя!.. Він поволі похитав головою і голосно промовив:

- Ні!

А тоді повернувся на свій лежак із матів. Тепер, щоби читати, йому доводилося підносити книжку до самих очей.

- То на чому ми зупинилися? - запитав Енгівук.

- На Брамі Великої Таїни, - нагадав йому Атрею.

- Ага, справді! Уявімо собі: тобі таки поталанило прой­ти через неї. Отож тоді - допіру тоді! - з’явиться друга бра­ма. Брама Чарівного Дзеркала. Я вже сказав, що не можу нічого розповісти тобі про неї з власного досвіду чи на підс­таві власних спостережень. Я знаю про цю браму тільки те, що зібрано у звітах. Ця друга брама одночасно і відчинена, і зачинена. Звучить божевільно, чи не так? Може, ліпше сказати: вона ні не зачинена, ні не відчинена? Хоча і це звучить не менш божевільно. Одне слово: йдеться про вели­ке дзеркало або щось подібне, хоча та штука - не зі скла і не з металу. Але із чого вона - цього ніхто ніколи так і не зміг мені сказати. Так чи інак, поставши перед ним, ти бачиш самого себе, але бачиш себе не таким, як у звичайному дзе­ркалі. Ти бачиш не свою зовнішність, а своє істинне єство, правдиву глибинну сутність; бачиш себе таким, яким ти насправді є. Отож той, хто хоче пройти крізь це дзеркало, мусить, так би мовити, заглибитися в самого себе.

- У кожному разі, - припустив Атрею, - через Браму Чарівного Дзеркала пройти, мабуть, легше, ніж через пер­шу.

- А от і помиляєшся! - вигукнув Енгівук і знову захо­дився збуджено походжати туди-сюди. - Дуже-дуже поми­ляєшся, юначе! Мені вже доводилося бачити, як власне ті відвідувачі,