Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

Бастіян, — ці речі — надто побічні та неістотні, щоби згадувати про них у таких історіях.

Хоча якраз для нього ці речі іноді могли набувати надзвичай­ної ваги, часом ставлячи його в незручне — ба навіть просто-таки відчайдушне — становище.

Упоравшись, він потягнув за ланцюжок, щоби злити воду, і тільки-но збирався вийти, як нараз почув у коридорі кроки. Хтось відчиняв і знову зачиняв класні двері — по черзі, одні за одними. Кроки наближалися.

У Бастіяна мало серце не вистрибнуло з грудей. Де схова­тись? Він стояв, заціпенівши.

Двері до туалету відчинялися — на щастя, відчинилися так, що прикрили собою Бастіяна. Увійшов шкільний сторож. Він зазирав у кожну кабінку. Дійшовши до тієї, де ще стікала вода і похитував­ся ланцюжок, він на мить вражено застиг. Тоді щось буркнув. Од­наче, зауваживши, що вода перестала текти, знизав плечима і ви­йшов. Його кроки завмерли на сходах.

Увесь цей час Бастіян не наважувався навіть дихнути, але тепер глибоко відітхнув. Уже виходячи, помітив, як трусяться ко­ліна. Тишком-нишком, але прожогом Бастіян промчав коридором із помальованими у шпинатовий колір дверима класних кімнат, тоді — сходами нагору і прошмигнув у комірчину. І тільки коли знову зачинив двері на ключ і на засувку, відітхнув з полегкістю. Перевівши дух, він знов умостився на своєму лежаку з гімнастич­них матів, загорнувся у військові коци і взявся до читання.

Прокинувшись, Атрею почувався цілком здоровим і сповненим сил. Тому відразу сів.

Була ніч, та місяць світив дуже ясно. Атрею побачив, що лежить на тому самому місці, де свого часу впав коло щасте дракона. Фухур - тут же, біля нього, - дихав спокійно і глибоко. Здавалося, щасте дракон спить. Усі його рани загоїлися.

Атрею помітив, що його власним плечем теж хтось зао­пікувався. Його перев’язали, хоч сама пов’язка була не з тканини, а з зілля, з волокон і стебел рослин.

За кілька кроків від них у скелі виднілася маленька пе­черка. Вхід у печерку мерехтів тьмяним світлом.

Намагаючись не ворушити лівою рукою, Атрею обере­жно підвівся і підійшов до низенького входу. Нахилився - і побачив усередині приміщення, що виглядало наче кухня алхіміка, але в мініатюрі. Вглибині печерки у відкритому каміні потріскував веселий вогонь. Скрізь лежали і стояли тиглі та казанки, а також пляшки та колби якихось химер­них форм. На полиці стосами були поскладані торбинки з різноманітним сухим зіллям. І столик, який стояв посере­дині, і решту меблів, вочевидь, було зроблено з кореневищ і пеньків. Загалом, це житло справляло враження надзви­чайно затишного.

Допіру зачувши, як хтось кахикає, Атрею помітив, що у фотелі перед каміном сидить якийсь крихітний чоловічок. На голові він мав щось на кшталт капелюха з корінців, який нагадував вивернуту чашку люльки. Личко чоловічка теж було темно-брунатне і зморшкувате, точнісінько як те, що його він побачив над собою, отямившись уперше. Втім, у чоловічкя на носі сиділи великі окуляри, і, можливо, са­ме тому риси його обличчя тепер видовжилися і виглядали стривоженими. Чоловічок читав якусь велику книжку, ідо лежала в нього на колінах. Але тоді з іншої кімнати, яка містилася десь углибині печери, придибцяла друга малесе­нька постать, і Атрею відразу впізнав, що то якраз вона так ним опікувалася. Щойно тепер він розгледів, що це жіноч­ка. Крім очіпка із зів’ялого листя, вона - так само, як і чо­ловічок у фотелі перед каміном, - мала на собі щось подібне до чернечої ряси, очевидно, теж зробленої з листя і трави. Вона щось вдоволено мугикала собі під ніс і потирала руче­нята, а тоді заходилася поратись коло казанка, який висів над вогнищем. Обидві людинки були ледве чи вищі за ногу Атрею від стопи до коліна. Було очевидно, що тут ідеться про представників широко розгалуженого сімейства гномів, хоч оці двоє і були доволі незвичайні на вигляд.

- Жінко, - заговорив чоловічок сварливим тонем, - не заступай мені світла! Ти перешкоджаєш мені в науці!

- Та хай тобі грець із твоєю наукою! - відрубала жіноч­ка. - Кому вона здалася? Зараз важливо приготувати мій цілющий еліксир. Тим двом, котрі там, надворі, ще потріб­но його пити.

- Тим двом надворі, - роздратовано заперечив чолові­чок, - набагато потрібніші моя порада і моя допомога.

- Та про мене, - відказала жіночка. - Але тільки коли вони оклигають. Ану, відступися, старий!

Чоловічок, буркочучи, трохи посунувся на своєму фо­телі.

Атрею кашлянув, щоби звернути на себе увагу. Двоє гномів повернули голови в його бік.

- Він уже одужав, - сказав чоловічок. - Тепер моя чер­га!

- Нічого подібного! - визвірилася на нього жіночка. - Я вирішую, хто тут здоровий, а хто ні. Твоя черга настане то­ді, коли я скажу, що настала твоя черга!

Тоді вона звернулася до Атрею:

- Ми радо запросили би тебе увійти. Але для тебе тут трохи затісно. Ще хвильку! Я вже до тебе виходжу.

Вона ще щось розтовкла в малесенькій ступці, висипала її вміст до казанка. Потім помила руки і витерла їх об фар­тушок, примовляючи при цьому до чоловіка:

- А ти сиди тут камінчиком, Енгівуку, доки я тебе не покличу, зрозумів?

- Добре, добре, Урґль, - промурмотів чоловічок.

Урґль вийшла надвір. Вона прискіпливо оглянула

Атрею своїми примруженими оченятами, дивлячись на нього знизу догори.

- Ну, що? Здається, тобі вже ліпше, га?

Атрею кивнув.

- Не болить уже? - допитувалася вона.

- Ет, про це навіть згадувати не варто, - відповів Ат­рею.

- Ну, то як, - напосідала на нього жіночка з оченя- тами-жаринами, - болить чи ні?

- Ще ледь поболює, - пояснив Атрею, - та це вже дріб­ниці...

- Але не для мене! - засопіла Урґль. - Не терплю, коли пацієнти вказують лікареві, що - дрібниці, а що -ні! Що ти у цьому тямиш, ти, пташа жовтодзьобе! Власне, воно ще мусить трохи боліти, перш ніж загоїтися остаточно. Бо як­би тебе не боліло, це означало би, що рука відмерла.

- Вибачте! - мовив Атрею, якому здалося, що він - як мала дитина і що його оце бештають. - Я хотів лише сказа­ти... Тобто-я хотів подякувати.

- Та що вже там! - обірвала його Урґль. - Цілителька чи ні? Я лише виконую фахові обов’язки. А коли Енгівук, мій старий, побачив Сяйво, що висить у тебе на шиї, тут і думати було нічого.

- А Фухур? - запитав Атрею. - Як він там?

- А це ще хто такий?

- Та ж білий щастедракон.

- А-а-а! Ще не знаю. Йому перепало трохи більше, ніж тобі. Та мав би оклигати. Я майже певна, що він одужає. Зараз йому