Павло Штепа - Московство

праці, робітник. Бо, як ми вже казали, ті норми не теоретики вигадали в кабінетах, а взято з тривалого досвіду. У Канаді не існує жодної «норми», а канадські робітники на півночі на таких самих будовах, як у Сибіру, виробляють більше, ніж загадує московське «Строительное Уложение». Виробляють у такому самому кліматі, як сибірський, а помирає їх не 90%, як у Сибіру, а менше як 0,01%. На Колимі вимирало в 1935–1936 рр. 30% каторжан[108]. Колишній в’язень, що доглядав картотеку каторжан, пише, що в 1947–1955 рр. вимерло в Колимі понад 7 мільйонів[109]. У Байкало-Амурських таборах (БАМЛАГ), у Кузнецьку, Караганді вимирало щорічно 30%, у Карелії — 60%. На спорудженні Бєломорсько-Балтійського каналу помирало ЩОДЕННО в одному лише таборі понад 700. На їхнє місце привозили щоденно тисячу. В одному лише таборі померло понад один мільйон в’язнів[110]. В 1922–1958 роках Московщина винищила 60 мільйонів люду[111]. Хто ж фактично спричинив смерть 90% каторжан? Чи всю оту техніку знущань, катувань з усіма їхніми подробицями винайшов уряд у Москві або найвищі керівники НКВД, чи може місцеві малі й дрібні начальники, слідчі, вартові?

Плановики в Москві насамперед хотіли збудувати якомога більше і якомога швидше всього, чого Московщина потребувала. Вони добре розуміли, що робочу худобу треба ліпше годувати, щоб вона не підупадала на силі. А з усіх каторжан було лише 5–10% таких, що їх треба винищити, бо вони боролися чи можуть боротися проти Московщини. Решта 90% — це невинні, працьовиті, тихі раби і вбивати їх — безглуздя. З цих міркувань плановики в Москві склали щоденне меню каторжанина, що дає йому досить калорій виконувати «норму». Наказали табірному начальству витрачати на харчі два рублі щодня на особу. У меню були: житнє борошно, м’ясо, риба, крупи, лій, олія, цукор. Щоправда, все те було найнижчого гатунку, проте давало досить калорій, його можна було купити за два рублі. І табірне начальство купувало. А в’язні вмирали з голоду тисячами. З тих харчів вони одержували (крім хліба) лише 25–40%. Решту розкрадало начальство — від постачальних складів до кухарів. Водночас не лише в Сибіру, а в Україні щороку зогнивають мільйони центнерів продовольства в купах проти неба. Єдина причина — нездарність москвинів щось налагодити. Привезені до Сибіру харчі видавалися таборам напівгнилими, спричинювали шлункові хвороби, збільшували смертність. Дуже багато в’язнів гинуло від холоду. За планом кожний мав одержувати щодва роки новий теплий одяг, білизну і взуття. Ніколи того не одержував, бо 75% завезеного нового одягу і взуття начальство продавало місцевим людям, а гроші привласнювало. З померлих каторжан одяг забирали до складу. Найгірший видавали іншим каторжанам, записуючи до рахункових книжок, що видали новий. Каторжани ходили напівголі, гинули від морозів тисячами. В’язень мав право купити ще подертий одяг, якщо мав гроші на своєму ощадному рахунку. Так він платив двічі: вперше за новий (якого ніколи не одержував) і вдруге за знятий з мерця. Але ж тих, хто мав заощадження, було якихось 10%. Бачимо, що смертність могла бути не більшою за 5–10% навіть за сибірських обставин, якби в’язням видавали призначену їм кількість та якість харчів і одягу. А це залежало від МІСЦЕВИХ урядовців, а 95% їх походило з простого народу. Це підтверджують і чужинці, повернувшись із сибірських таборів. У своїх спогадах вони наводять тисячі фактів садизму вартових, бригадирів, дрібних урядовців навіть москвинів-в’язнів, знущань не з примусу начальства, не викликаного поведінкою каторжан, а з власної волі. Ось один приклад з багатьох.

За часів війни 1941–1945 рр. їхав улітку з України до Сибіру поїзд із в’язнями, яких навмисно годували солоною рибою, не давали пити. В’язні божеволіли зі спраги і просили води. На одній станції поїзд зупинився за кілька кроків від водогону, і в’язні ще голосніше вимагали пити. Саме в цей час на станції стояв поїзд з сибірськими солдатами, що їхали на фронт. Вони співали українських пісень. Почувши крики, вийшли, а довідавшись про причину, принесли в’язням води. Вартові повідомили про це начальника, а той з наганом у руці наказав воякам забиратися геть. Солдати мовчки оточили його, відібрали зброю і запитали: «Чому ти не давав води в’язням?» Москвин мовчить. «Чи твій начальник наказував не давати?» — перепитують. Мовчить. Солдати стягли з нього штани та сорочку і відшматували, погрозивши, що не втече від їхнього суду, коли не даватиме пити і не годуватиме в’язнів. Командир військового ешелону не втручався. Надалі в’язні одержували воду на станціях.

У романі «Идиот» Ф. Достоєвський оповідає: селянин Балабанов прийшов до свого приятеля міщанина Суслова в гості. Випили по чарці. Суслов похизувався новим годинником. Коли він порався біля самовара, Балабанов узяв зі столу кухонний ніж, підійшов до Суслова, кажучи: «Благослови, Господи. Прости Христа ради» перерізав приятелеві горлянку і забрав годинника. За 1917–1945 рр. москвини повбивали сотні тисяч власників, щоб відібрати від них їхні годинники.

Колишній в’язень-москвин оповідає: «Двоє в’язнів-москвинів грають у карти. Один програв усі гроші. Не маючи що поставити на карту, каже: «Якщо програю — заколю отого бородатого, що спить у куті і щовечора молиться». Програв і заколов»[112].

В Одесі в 1918 р. жило багато українських родин утікачів з Галичини. Українська Галицька армія воювала проти більшовиків. Коли червоні взяли Одесу, вони наказали тим родинам повертатися додому. Виділили окремий поїзд, призначили день, коли галичани мають прийти на вокзал. Коли ті прийшли, москвини перестріляли всіх разом з немовлятами112 .

У 1918 р. ленінці взяли Київ, і їхній командувач М. Муравйов надіслав В. Леніну телеграму: «Ми вогнем і мечем запроваджуємо радянську владу. Взяли Київ. Гарматами били по палацах та церквах, по попах і ченцях немилосердно. Київська міська рада здалася і просила замирення. Я відповів наказом обстрілювати отруйним газом. Ми могли не допустити до вибухів та пожеж, але не хотіли, бо наше гасло є нищити все немилосердно»[113].

В. Ленін, наказавши випустити з в’язниць всіх злодіїв, душогубів, волоцюг і т. п., своїм здивованим співробітникам пояснив: «У нас у Московщині справжніми революціонерами, загартованими у боротьбі з багатіями, є лише ці злочинці. Наші м’якотілі інтелігенти не надаються на твердих революціонерів»[114]. Звільнених злочинців почали брати на посади чекістів, вартових, міліціонерів тощо. Московська монархічна влада до 1917 року стримувала свій злодійський народ від убивств та крадіжок жорстокими карами. Московська соціалістична влада після 1917 року сама закликала: «грабь награбленное», «мир хижинам, война дворцам». І народ кинувся грабувати, вбивати, мордувати. Той, хто зазнав пекла 1917–1920