Іван Петрович Котляревський - Енеїда

послав.

Два корпуси докупи звівши,

А на зикратого сам сівши,

На штурм їх не веде, а мчить;

Мезап, Галес в другім отряді

Пішли од берега к ограді,

Побить троянців всяк спішить.

52 Троянці, в кріпости запершись,

Енея ждали вороття;

З нещастям тісно пообтершись,

Біду встрічали мов шутя.

Побачивши ж врагів напори,

У башт прибавили запори

І на валу всі залягли;

В віконця з будок виглядали

І носа вон не виставляли,

Шептались і люльки тягли.

53 У них поставлено в громаді,

Коли на їх пан Турн напре,

То всім сидіть в своїй ограді,

Нехай же штурмом вал бере.

Троянці так і учинили;

На вал колоддя накотили

І разний приправляли вар;

Олію, дьоготь кип’ятили,

Живицю, оливо топили,

Хто лізтиме, щоб лить на твар.

54 Турн, в міру к валу приступивши,

Скрізь на зикратому гасав;

В розсипку кінних розпустивши,

Сам як опарений кричав:

«Сюди, трусливії троянці,

На бой, шкодливиї поганці!

Зарились в землю, мов кроти;

Де ваш Еней — жіночий празник?

Пряде з бабами набалдашник!

Не лепсько виглянуть сюди».

55 І всі його так підкомандні

Кричали, лаяли троян;

Робили глузи їм досадні,

Гірш нівечили, як циган.

Пускали тучами к ним стріли,

А деякі були так сміли,

Що мали перескочить рів.

Троянці уха затикали,

Рутульців лайки не вважали,

Хоть битись всякий з них готів.

56 Турн з серця скриготав зубами,

Що в кріпості всі ні гу-гу;

А стін не розіб’єш лобами,

З посилку гнися хоть в дугу.

Злость, кажуть, сатані сестриця,

Хоть може се і небилиця,

А я скажу, що може й так:

Од злости Турн те компонує,

Мов сатана йому диктує,

Сам чорт заліз в його кабак.

57 Од злости Турн осатанівши,

Велів багаття розводить,

І військо к берегу привівши,

Казав троянський флот спалить.

Всі принялися за роботу;

(На злеє всякий ма охоту),

Огні помчалися к водам.

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

58 Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом’я взвилось;

Од диму сонце закаптилось,

Курище к небу донеслось.

Боги в Олимпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був, мов винокур.

59Венеру ж за душу щипало,

Що с флотом поступили так;

Од жалю серце замирало,

Що сяде син на міль як рак.

В жалю в слізах і в гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купидон;

Кобила їх везе кривая,

Цибелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

60 Цибелла, знають во всіх школах,

Що матір’ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

61 Венера часто докучала

Зевесу самою бридней,

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цибеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

62 Цибелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купидон к собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню,

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

63 Цибелла перше закректала,

А послі кашлять начала,

Потім у пелену смаркала

І дух п’ять раз перевела:

«Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б’ють, а лають;

Осрамлена моя гора!

64 Мою ти знаєш гору Іду

І ліс, де з капищем олтар;

За них несу таку обиду,

Якой не терпить твій свинар

На зруб я продала троянцям,

Твоїм молельщикам, підданцям,

Дубків і сосен строїть флот.

Твої уста судьбам веліли,

Були щоб ідські брусся цілі,

Нетліннії од рода в род.

65 Зиркни ж тепер на тибрські води,

Дивись, як кораблі горять! —

їх палять Турнові уроди,

Тебе і всіх нас кобенять.

Спусти їм — то таке закоють

І власть твою собі присвоють,

І всім дадуть нам киселя;

Сплюндрують ліс, розриють Іду;

Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,

Тебе прогонять відсіля».

66 «Та не турбуйтесь, паніматко! —

Зевес з досадою сказав. —

Провчу я всіх — і буде гладко;

Анахтем вічний — Турн пропав!»

Зиркнув, мигнув, махнув рукою

Над Тибром, чудною рікою,

Всі врозтич кораблі пішли;

Як гуси, в воду поринали,

Із кораблів — сирени стали

І разні пісні підняли.

67 Рутульське військо і союзне

Дрижало од таких чудес;

Злякалось плем’я все окружне,

Мезап дав драла і Галес.

Пороснули і рутуляни,

Як од дощу в шатер цигани,

А тілько Турн один оставсь.

Утікачів щоб переняти,

Щоб чудо їм розтолковати,

По всіх усюдах сам совавсь.

68 «Реб’ятушки! — кричав, — постійте!

Се ж ласка божая для нас;

Одкиньте страх і не робійте,

Прийшлось сказать Енею: пас.

Чого огнем ми не спалили,

То боги все те потопили,

Тепер троянці в западні.

Живцем в землі їх загромадим,

Разком на той світ одпровадим,

Богів се воля! вірте мні».

69 Великії у страха очі,

Вся рать неслась, хто швидше зміг.

Назад вертатись не охочі,

Всі бігли, аж не чули ніг.

Оставшись, Турн один маячив,

Нікого вкруг себе не бачив,

Стьогнув зикратого хлистом;

І шапку на очі насунув,

Во всі лопатки в лагер дунув,

Що коник аж вертів хвостом.

70 Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк те толковав.

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хто утіка — не все женися;

Хто мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

71 Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Лихтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих, блідних огоньків.

Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

72 У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і