Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

заляже на насипу за каналом і буде обстрілювати міст. Звідти ближче до своїх, і ворог не обійде з флангів. Так сам себе переконуючи, біг дном рову, знаючи водночас, що й там не всидить на місці.

Минаючи чорний лімузин, опустив очі, аби не бачити свого сонячного годинника. Проте біля дверцят у піску помітив щось червоне. З розгону Густлік пробіг ще десяток метрів і повернувся назад. Нетерпеливо вхопив червоний предмет, підніс до обличчя, бо туман застилав очі. Так, то була стрічка. Стрічка Гонорати. Мабуть, Загубила, коли побігла за його наказом по допомогу,, а він обіцяв затримати ворога.

Страх стискав Густлікові груди, кричав, навіщо повернувся і стоїть, коли дорога кожна мить, а він дивився й дивився на стрічку. Бачив її зараз дуже чітко: червону стрічку Гонорати, Чомусь згадалося, що такі стрічки бачив дома, у матері. Потім сховав стрічку до кишені на грудях, застебнув ґудзика.

Знову мав доволі часу, отже повернувся, виліз схилом нагору. Заходився лопаткою робити в стінах окопів невеличкі ніші й складати туди гранати. Зручніше було потім брати, ніж із сумки.

Передпілля й досі було безлюдне. Авіація так само бомбардувала й обстрілювала ліс за два-три кілометри від каналу. Єлень присів і почав гострити об камінь лопатку. Адже в рукопашному бою лопатка – річ не зайва, кожен, піхотинець, який бився в окопах, знає про це і не нехтує цим видом зброї.

Кулемети, які тріщали десь далеко зліва й справа, стріляючи невідомо куди, раптом замовкли. Єлень кинув оком на тінь од прапорця і риску – час, що минув, устиг збільшити між ними кут, – а потім обережно виглянув з окопу.

Нічого ще не було видно, але в лісі заревів мотор і замовк. Хтось крикнув. Знов застугонів мотор.

З-поміж дерев показався мовчазний широкий цеп. Солдати просувалися швидко, проте не бігцем. За першим цепом на відстані кільканадцяти метрів – другий. Гренадери йшли просто на Єленя, йшли праворуч і ліворуч, широким фронтом до каналу. З кожною секундою вони ставали вищі, чіткіше зеленіли їхні мундири.

– Треба було тобі, Густліку, тікати завчасу, – буркнув солдат собі під ніс. -Здається мені, Гонората даремно яєчню смажила.

Застебнувся, обсмикнув мундира, поправив комірець, одтяг назад затвор автомата і, набравши повні груди повітря, гукнув щосили:

– Рота, стій!

Найближчі в цепу солдати завагалися. Двоє чи троє зупинились, і тоді Єлень одкрив вогонь. Короткими прицільними чергами скосив кількох німців.

Проте решта солдатів не зупинилася. Навпаки, побігли з криком, обходячи Єленя з флангів.

Водночас од лісу вдарили міномети. Міни лягли на передпіллі, одна вибухнула на ескарпі. Стрільці визначили напрям, і кулі густо засвистіли над Густліковим окопом.

Єлень, кинувши три гранати, зігнувся і великими стрибками перебіг на іншу позицію.

Вистачило цієї короткої хвилини, щоб німці наблизилися, кинули гранати й побігли в атаку.

Густлік відповів їм двома останніми гранатами. Поливав найближчих довгою чергою куль з автомата, аж поки затвор застиг на місці. Єлень блискавично перевірив магазин – патрони закінчилися. Покинув автомата і, міцно вхопивши за держак лопатку, присів на дні окопу.

Коли на тлі неба з'явився перший німець, він рубонув його вістрям лопати в коліно, і той звалився на дно рову.

Це помітив сусід гітлерівця в цепу. Повернувся й побіг до окопу, стріляючи з стегна. Кулі щораз нижче впивалися в глиняну стіну окопу. Грудки землі бризкали на всі боки. Єлень заплющив очі і прикрив лопаткою голову.

РОЗДІЛ VIII ДОПОМОГА

На території колишнього табору в Крейцбурзі після бойової тривоги всі заметушилися. Санітарні машини виїздили в найнебезпечніші місця, розвідники поставили кілька кулеметів у вікнах фабрики, козли, обмотані колючим дротом, повернули на попередні місця, залишивши в брамі вузьку круту стежку для в'їзду.

Все це скінчилося за чверть години – не більше. І знову – тиша, погідного сонячного дня; навіть трохи нудно стало. Гуркіт гармат на сході затих, мовби зупинився на місці; схоже було – той німецький клин, про який ішлося в наказі генерала, наткнувся на твердіший матеріал, притупився й застряг на місці.

Всі потроху заспокоїлися, завели розмови з сусідами. Порозстібали мундири і вигрівалися на сонці.

«Рудий» стояв напоготові на розі табору поміж стінами, які утворювали прямий кут. Танкісти збили верхню частину, муру, щоб вільніше маневрувати гарматою. На башті, спустивши ноги в люк, сидів Янек і в бінокль оглядав околицю. Хлопця турбувала доля Густліка й Лажевського, які опинилися в розташуванні ворога.

– Щось довго взводного не видко, – вихилившися з люка, казав Томаш, мабуть, уже втретє.

Внизу біля танка Віхура й Саакашвілі залицялися до вродливої лікарки, ніби забувши про все на світі.

– Ви, панночко хорунжа, може, й не повірите, але наш танк – найславетніший в усій армії, – заявив Франек.

– Наш танк, – підкреслив Григорій.

– Наш, – підтвердив капрал. – Власне кажучи, цей табір визволив наш екіпаж.

– Наш.

– Я ж і кажу, що наш.

Саакашвілі, якому важко було перебалакати Віхуру, та ще й польською мовою, відштовхнув його вбік.

– Очі твої горять, мов зорі в літню ніч, губи твої рум'яні, мов ягоди кизилу, – пішов в атаку грузин.

– Ми ж не пили на брудершафт, – удавано обурилася лікарка.

– Коли хочеш, можемо випити. Слово «брудершафт» тут не підходить, бо ми не брати. Грузини кажуть «вахтангурі».

Григорій у запалі підняв руку, а Томаш, перехилившися з танка, подав йому склянку вина і вже наливав другу.

Дівчина сміялася, не знаючи, чим одмагатися.

– Зараз і собі принесу, – сказав Віхура…

– Не лізь до танка, – застеріг його Григорій.

– Чому?

– Бо там задуха.

Всі засміялися, правда, водій досить кисло, а лікарка несміливо, не знаючи суті справи.

– Такого симпатичного екіпажу я ще не стрічала, – говорила дівчина, позираючи на Янека. – А що ми будемо пити? – спитала в грузина, не зводячи очей з Коса.

– Іспанське трофейне вино, – втрутився Віхура.

– Вахтангурі! – сказав Григорій.

– З усім екіпажем?

– Звичайно, – відповів Янек. – Тільки Шарика немає.

– Кого?

– То наш собака. Я його зняв з поста, а він пішов і ще не повернувся.

– Невеликий клопіт, – буркнув Віхура, – однаково не пив би.

– Хто знає, – осміхнувся Кос, пригадуючи нічну пригоду в Чорному лісі.

Хотів був зіскочити з танка, але затримався, вдивляючись перед себе.

– Магнего мчить сюди. Без Густліка, але Гоно-рату везе.

– Залишив Єленя на дорозі й повернеться по нього, – заспокоїв Григорій, цокаючись з лікаркою склянками. Схрестили руки, випили по ковтку. Поцілував Саака-швілі губи