Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

— Е, чого захотів! Українські гроші для українців, а тобі я даю твої, жидівські гроші, що їх випустила твоя, жидівська більшовицька влада, — і козак, лишивши крамареві свої старі шкарбани, преспокійно пішов геть у нових чоботях.

Безперечно, це був кепсько замаскований грабунок, і єврей-кра-мар не хотів цього так подарувати. Він замкнув свою крамницю й, прихопивши козачі шкарбани, побіг шукати полковника, щоб поскаржитись. Завдяки єврейській обізнаності й солідарності, це йому швидко вдалось. Полковник наказав зібрати весь полк і вишикуватись на майдані в центрі містечка.

Проходячи разом із крамарем уздовж виструнченого фронту, полковник наказав євреєві пильно вдивлятись в обличчя, щоб розпізнати грабіжника, але практичний крамар більше дивився на козацькі чоботи. Хоч винуватець стояв у другому ряді й ховав своє обличчя за потилицею переднього козака, але нових чобіт він не міг нікуди сховати, і крамар одразу пізнав їх.

— Всипати сучому синові двадцять шомполів, щоб знав надалі, як ганьбити українську армію! — скомандував полковник, і козак, роззувшись, спустив штани.

Єврей, не чекаючи кінця екзекуції, радий, що нові чоботи знову в його руках, побіг до своєї крамниці.

Другого дня, після ранкової перевірки, до мене підійшов курінний Луцький, молодий, симпатичний старшина, в курені якого я опинився, й сказав:

— Вас кличе полковник. Мабуть, хоче познайомитися з козаком-студентом, бо ви в нас перший такий.

Я йшов до вказаної мені садиби, роздумуючи дорогою, що являє собою полковник Шевченківського полку Панченко, якого я вчора тільки мельки бачив, коли він обходив з євреєм-крамарем вишикуваний полк. Мені подобалась його швидка реакція на подію в єврейській крамниці, але, крім владного голосу, що звик командувати, важко було помітити щось «полковницьке» у верткій постаті середнього зросту, невиразного віку, котра на мить промайнула у французькій металевій касці перед моїми очима. У старій російській армії він навряд чи доскочив би до звання штабс-капітана, а що в Українській армії і досі були скасовані військові звання й лишались тільки посади, то й полковником, цебто командиром полку, міг стати будь-який здібний молодик. Навряд чи й мій курінний Луцький командував би в старій армії батальйоном.

Я ще здалека впізнав полковника Панченка через його французьку каску. Він сидів на лавочці біля хвіртки подвір’я, огородженого високим парканом, і знічев’я розмовляв з якимось старшиною поруч себе. Я спинився, як належить, за три кроки й, віддаючи шану, чітко промовив:

— Пане полковнику, з’явився на ваш виклик.

Панченко глянув на мене, й на обличчі його було помітно задоволення, що я хоч і студент, але не «шпак», бо знаю військовий звичай.

— Тут прибув до нас полковий державний інспектор, то я призначаю вас до нього інструктором-інформатором. Ідіть шукайте його й представтесь.

— Слухаю, пане полковнику! — знову віддав я шану, але не встиг обернутися, щоб іти, як Панченко вже грізним тоном промовив:

— Тільки глядіть мені — щоб і в інспектурі була дисципліна! Усякої інтелігентщини я не потерплю!

З того, як кисло вимовив Панченко слова «державний інспектор», видно було, що його не дуже тішило нововведення в українській армії інституту державної інспектури, та навряд чи могло воно й імпонувати комусь із командного складу, адже це було копіювання більшовицьких політкомісарів у Червоній армії. Мотивувалось воно тим, що, в разі війни з армією генерала Денікіна, можуть бути випадки зради серед старшинського складу, де, крім національно свідомого елемента, траплялись подекуди й недавні «малороси», яким не було де подітись поза службою під жовто-блакитним прапором. Щоправда, державними інспекторами були теж старшини, але вони неодмінно мали бути українськими соціал-демократами або соціалістами-революціонерами, а саме від партійної приналежності когось нудило кадрових старшин, які вважали, що армія повинна бути аполітичною.

Отож державна інспектура була очі й вуха соціалістичного уряду України в армії. Функції і права державних інспекторів були не цілком окреслені, а це загрожувало двоєкомандуванням у армії і небажаними конфліктами, але їх, принаймні в моїй Селянській дивізії, не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що державні інспектори, будучи самі військовими, вміли зберегти тактовність у своїх стосунках з командувачами полків і дивізій.

Не берусь категорично стверджувати, але мені здається, що Галицька армія уникла цього небезпечного експерименту з державною інспектурою. Взагалі галичани косо дивились на порядки в армії УНР, яких могли накидати наддніпрянці й їм, після того, як Галицька армія перейшла через Збруч і опинилась на утриманні уряду УНР. У зв’язку з цим варто згадати такий характерний випадок. Група галицьких старшин на аудієнції в прем’єра УНР, соціал-демократа Мартоса, просила зберегти їм військові звання, бо від звання в армії залежить не тільки розмір пенсії в разі інвалідності або відставки, а й авторитет і самовпевненість старшини. Таке прохання не збігалось із соціал-демократичними поглядами Мартоса, і він, закінчуючи аудієнцію, приголомшив вихованців австрійської військової школи фразою: «Або Україна буде соціалістичною, або не буде ніякої України!»

Сучасному читачеві важко повірити у можливість такої фрази з уст «петлюрівського» міністра, але що вдієш, коли це факт, який я узяв із повідомлень тодішньої української преси.

А втім, слід зауважити, що через рік і в армії УНР запроваджено звання, навіть з’явилось звання генерала, якого довго боялись військові керівники УНР, заміняючи його невиразним «отаман». Тільки Петлюра до кінця днів своїх лишався Головним отаманом військ УНР.

Я довго шукав по містечку резиденцію новоприбулого полкового державного інспектора, роздумуючи над своїми новими обов’язками інструктора-інформатора й не уявляючи, кого я маю інструктувати й кого та про що інформувати.

У нашому полковому державному інспекторі я одразу пізнав колишнього поручика Годину, котрий восени 1917 року в Харкові вітав губерніяльний з’їзд «Просвіт» від вояків-українців харківської залоги. Далебі, світ — тісний: де той Харків і де Іллінці, де ми знову зустрілися через два роки!..

Симпатичний білявий Година справляв приємне враження своєю інтелігентністю і був прямою протилежністю полковникові Панченку, в якому вже окреслювались риси українського солдафона. Година був український есер, і це через те його призначено на делікатну посаду державного інспектора. Він розповів мені про структуру державної інспектури, за якою при кожному полковому інспекторі має бути два інструктори-інформатори — щось подібне до політбійців при політкомісарі в Червоній армії. Якщо інспектор повинен бути старшиною, то інструктор-інформатор може бути й з рядових козаків, аби лиш мав певну освіту, бо він повинен читати козакам лекції з історії України, виховувати їх у патріотичному дусі та інформувати людність, де ми проходимо, про наші ідеї й завдання. Усю літературу — газети, відозви й брошури, що призначались для козаків і цивільної людності, мав розповсюджувати я, одержавши від державного інспектора. Година й зараз передав