Борис Дмитрович Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

було мало. Коли стало смеркатись, моя частина рушила на північ вздовж колії на Погребище. Невесело було іти мені з порожнім шлунком і маленьким ціпком, якого я виламав з придорожнього куща, а до того ж, як тільки зайшла ніч, став дошкуляти ще й холод: адже на мені була тільки літня «гімнастьорка» старого зразка російської армії. Про те, щоб роздобути рушницю й розжитись на сяку-таку одежину, не могло бути й мови: усі господарчі та інтендантські частини давно вже виїхали з Хрестинівки, яку вирішено не обороняти перед переважними силами ворога. Припускали навіть, що червоні можуть обійти нас збоку, і на цей випадок наказано, в разі зустрінемо попереду якусь військову частину, відповідати на запитання, що ми — Сто сорок третій совєтскій полк. Таке припущення стало цілком реальним, коли ми натрапили на недавно висаджений маленький залізничний місток через якийсь потічок, який знищила червона розвідка. Тут спинялись козаки, і чути було гнівні вигуки:

— Ач, що зробили, падлюки! Це щоб у Хрестинівці застряли всі наші поїзди. Не брати в полон нікого! Всіх розстрілювати!..

Ми рушили далі, і я ніяк не міг собі уявити, як-то мені буде в можливому бою, коли я не тільки не зможу вбити з рушниці ворога, а навіть поранити своїм благеньким ціпком. На щастя, все обійшлося гаразд, і до самого світанку ми нікого не зустріли.

Сходило сонце, коли ми підійшли до якогось села, і нам наказано спинитись та перепочити. Мало не до самого залізничного насипу простяглись селянські городи, де великі клапті були засіяні маком. Ще змалку я любив мак у всякому вигляді — чи то пиріжки з маком, чи шулики, або коржі з маком, як їх звуть на Правобережжі, чи просто макове насіння. Відчуваючи ще з учорашнього дня голод, я допався до стиглих маківок так, що потім довго не міг і дивитись на мак. Наївшись удосталь, я захотів спати і, скулившись, ліг на траві. За хвилину я міцно спав.

Сонце вже високо підбилось над обрієм, коли мене збудили гучні вигуки «Слава!». Коло мене стояли козаки й махали шапками, вітаючи панцирний поїзд. Але не поїзд спричинився до такого щирого піднесення. Сонячне проміння поблискувало на панцирі паротяга, що, злегка попихкуючи, сунув повз нас колією, а на відкритій платформі перед паротягом сидів, звісивши ноги й ледь усміхаючись, командувач Київської групи отаман Юрко Тютюнник. Це він лишався з панцирним поїздом у Хрестинівці, поки сапери не полагодили зруйнованого вночі залізничного містка і всі поїзди один за одниу не вискочили з хрестинівської пастки. Козаки знали хоробрість Юрка Тютюнника, котрий не раз у критичні хвилини бою раптом з'являвся верхи на коні й, не втрачаючи самовладання, легкою усмішкою підіймав бойовий дух вояків.

Панцирний поїзд поволі віддалявся, а вслід йому ще довго лунало в повітрі радісне «Слава!».

Почулась команда, і частина, до якої я прибився, виладналась і рушила вздовж залізничного насипу. З авангарду ми перетворились у ар’єргард, але нас уже ніхто не переслідував, і ми спокійно дійшли до станції Монастирище. Мабуть, боячись панцирного поїзда, Одеська червона група подалась на схід від залізниці й пройшла селами; лиш недалеко від Монастирища мадярська кіннота атакувала наші передові частини, але її одігнали кулеметним вогнем. Взагалі ця Одеська група поспішала швидше проскочити на північ, поки командування армії УНР не порозумілось з денікінським, щоб спільними силами заступити їй дальшу дорогу й ліквідувати. Оскільки ніяких переговорів між українським командуванням і білою армією не було, цій групі пощастило пройти аж до Ірпеня, де вона й нависла постійною небезпекою над Києвом, що невдовзі опинився в руках білих.

У Монастирищі, де ми ненадовго спинились, мені нарешті видано рушницю з набоями та якусь австрійську сумку, куди можна було покласти набої, зміну білизни та трохи харчів. Про шинелю не могло бути й мови: її не мало багато козаків, що покладали єдину надію — здобути шинелю у ворога в бою. Мабуть, ніяка армія в світі не Мала такого кепського інтендантства, як українська! Ні одягу, ні взуття, ні навіть польових кухонь та провіанту. Якби не добра платня та додаткова винагорода за участь частини в бою, армія УНР мусила б вдаватись до мародерства, але на це не скаржилась людність, Де проходила українська армія, бо селянам платили за харчі готівкою.

У Монастирищі я міг роздивитись усю нашу Селянську дивізію, Що, крім мого Шевченківського полку, складалася з Полку низових запорожців — рештків розформованої Божкової Січі та Полку морської піхоти. Де те море було, а морська піхота, призначена для нього, вже діяла на далекому суходолі! Може, тому, що цей полк організувало й екіпірувало міністерство морських справ, морська піхота була добре одягнута в чорні френчі та штани навипуск, а на голові мала безкозирки з чорними стрічками — достоту радянські матроси, що покинули свої кораблі й перетворились на піхоту. Оповідали селяни з тих сіл, де пройшла Одеська червона група, що якийсь матрос-чорноморець спинився над трупом забитого морського піхотинця й скрушно дорікав йому: «Что ж ты, братишка, продался Петлюре? Ай-яй-яй, как стыдно!..»

Низові запорожці не відрізнялись від інших полків — ті ж самі «гімнастьорки» й штани захисного кольору, що лишились українській армії у спадщину від царського інтендантства, лиш у кінній розвідці вирізнявся дебелий козарлюга, вбраний у синій жупан і червоні широчезні шаровари та сиву шапку з коротким червоним шликом. Крім гвинтівки за плечима й козацької шаблі при боці, він мав ще високого списа, і здавалось, ніби то виїхав з історії, з Великого лугу, воскреслий запорожець — такий чужий і самотній серед сучасного українського вояцтва…

Коли Одеська група зникла з Монастирищенського району, мій полк одведено на відпочинок у містечко Іллінці. Ми заквартирува-ли по селянських хатах край містечка, бо в центрі, як і скрізь на Україні, були єврейські будинки без дворів і садків.

Першого ж дня стався прикрий інцидент у центрі містечка, де жваво торгували єврейські крамниці, що виставили прихований за більшовиків товар. В обігу були тільки українські гривні та царські рублі, які й за радянського знецінення грошей не втрачали своєї номінальної вартості.

Один козак зайшов до якоїсь єврейської крамниці й, побачивши чоботи, попросив дати йому поміряти. Чобота виявились як на нього шиті.

— Скільки за них? — спитав козак, витягаючи грубо набитого гаманця.

— Сто карбованців або, як на українські гроші, то — двісті гривень.

Козак одрахував сто радянських «метеликів» і подав враженому крамареві.

— Але ж ці гроші не ходять тепер, пане козаче! Я прошу вас заплатити мені українськими