Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Так стверджуєте ви, чаклуни, позадиравши носи вище свого німба непогрішності. Коли вже про це зайшла мова, ти, імовірно, не станеш стверджувати, що нібито, полюючи на так званих мутантів, ви жодного разу не помилилися?

— Гаразд,— сказав Стрегобор після довгого мовчання.— Буду відвертий, хоча у власних інтересах і не варто було б. Помилялися, і до того ж не раз. Розділити їх по групах виявилося досить важкою справою. Тому ми перестали їх… убивати, а стали ізолювати.

— Ну так, ваші знамениті вежі,— фиркнув відьмак.

— Так, наші вежі. Однак це була чергова помилка. Ми недооцінили їх, і багато утекли. Серед принців, особливо тих, що молодші, яким нічого було робити, а ще менше — втрачати, поширилася якась ідіотська мода звільняти ув'язнених красунь. На щастя, більшість звернула собі шиї.

— Наскільки мені відомо, ув'язнені у вежах дівчата швидко вмирали. Поговорюють, не без вашої допомоги.

— Брехня. Однак дійсно вони швидко поринали в апатію, відмовлялися від їжі… Що цікаво, незадовго до смерті в них проявлявся дар яснобачення. Черговий доказ мутації.

— Що не доказ, то усе менш переконливий. Може, є й інші?

— Є. Приміром, Сільвена, хазяйка в Нароці, до якої нам не вдалося навіть наблизитися, так швидко вона взяла владу у свої руки. Зараз там кояться моторошні речі. Фіалка, дочка Евермира, утекла з вежі, скориставшись шнурком, сплетеним з кісок, і давно тероризує Північний Вельгад. Берніку з Тальгару звільнив дурень-принц. Його ж і засліпили і тепер він сидить у ямі, а найпомітніший елемент пейзажу в Тальгарі — шибениця. Є й ще приклади.

— Отож бо, що є,— сказав відьмак.— У Ямурлаці, наприклад, править дідок Абрад, у нього золотуха, жодного зуба, народився він, вважай, років за сто до затемнення, а не засне, доки кого-небудь не обезголовлять у його присутності. Вирізав усіх родичів й перебив половину країни в стані, як це говориться, неосудності. Помітні й сліди надмірного темпераменту, замолоду в нього, здається, прізвисько було Абрад Задериспідничка. Ех, Стрегоборе, хороше було б, якщо б жорстокість владик можна було пояснити мутацією або закляттями…

— Послухай, Геральте…

— І не подумаю. Ти не переконаєш мене у своїй правоті й тим більше в тому, що Ельтибальд не був божевільним розбійником. Повернімося до чудовиська, яке тобі нібито загрожує. Я вислухав тебе й повинен сказати: розказана тобою історія мені не подобається. Але я дослухаю її до кінця.

— Не перебиваючи єхидними зауваженнями?

— Обіцяти не можу.

— Ну що ж,— Стрегобор засунув руки в рукави балахону,— тим більше це займе часу. Отже, історія почалася в Крейдені, маленькому північному князівстві. Дружиною Фредефалька, що княжив у Крейдені, була Аридея, розумна, освічена жінка. У роду в неї були безліч послідовників мистецтва чорнокнижників, і, імовірно, у спадщину їй дістався досить рідкісний і могутній артефакт, Дзеркало Нехалени. Як відомо, Дзеркалами Нехалени в основному користувалися пророки і ясновидці, бо вони безпомилково, хоч і плутано, пророкували майбутнє. Аридея досить часто зверталася до Дзеркала…

— Зі звичайним, як я думаю, питанням,— перервав Геральт,— «Хто на світі всіх миліший?» Наскільки мені відомо, Дзеркала Нехалени поділяються на улесливі й розбиті.

— Помиляєшся. Аридею більше цікавила доля країни. А відповідаючи на її питання, Дзеркало передбачило болісну смерть її самої й безлічі її підданих від руки або з вини дочки Фредефалька від першого шлюбу. Аридея постаралася, щоб звістка ця дійшла до Ради, а Рада послала в Крейден мене. Думаю, не треба додавати, що доня Фредефалька народилася незабаром після затемнення. Я якийсь час спостерігав за дівчиськом. І доки спостерігав, вона встигла замучити канарку, двох щенят і ручкою гребеня виколоти око служниці. Я провів кілька тестів за допомогою заклинань, більшість їх підтвердила, що дівчисько було мутантом. Я доповів про це Аридеї, тому що Фредефальк світу поза донею не бачив. Аридея, як я сказав, була жінкою недурною…

— Ясно,— знову перервав Геральт,— і треба думати, не надто любила падчірку. Воліла, аби трон успадковували її власні діти. Про подальше можна здогадатися. Схоже, там не виявилося нікого, хто міг би звернути доні шию. Та принагідно й тобі на додачу.

Стрегобор зітхнув, здійняв очі догори, тобто до неба, на якому, як і раніше, багатобарвно й барвисто переливалася веселка.

— Я був за те, щоб її тільки ізолювати, але княгиня вирішила інакше. Найняла єгеря-бандита й відіслала з ним маля в ліс. Пізніше ми знайшли його в заростях. Він лежав без штанів, так що хід подій відновити було неважко. Вона встромила йому шпильку в мозок через вухо, імовірно, коли його увага була поглинена зовсім іншим.

— Якщо ти думаєш, що мені його шкода,— буркнув Геральт,— то помиляєшся.

— Ми влаштували облаву,— продовжував Стрегобор,— але дівчисько як крізь землю провалилося. А мені довелося терміново ретируватися із Крейдену, тому що Фредефальк почав щось підозрювати. Лише через чотири роки я одержав звістку від Аридеї. Вона вистежила дівку, та жила в Магакамі із сімома гномами зараз, яких переконала, що набагато вигідніше оббирати купців на дорогах, ніж запилювати собі легені в шахті. Її всюди називали Сорокопудкою, тому що пійманих вона любила живцем насаджувати на гострі коли. Аридея кілька разів наймала вбивць, але жоден не повернувся. А потім уже важко було знайти бажаючих, слух про дівку пройшов усюди. Мечем навчилася працювати так, що мало який мужик міг з нею зрівнятися. Мене знову викликали, я крадькома явився в Крейден і тут довідався, що Аридею отруїли. Усі вважали, що це робота самого Фредефалька, який вигледів собі наложницю молодшу й гарячішу, але я думаю, без Ренфрі тут не обійшлося.

— Ренфрі?

— Так звали Сорокопудку. Я стверджую, що Аридею отруїла вона. Князь Фредефальк незабаром загинув при дивних обставинах на полюванні, а старший син Аридеї пропав безвісти. Звичайно, і це теж була робота дівчиська. Я кажу «дівчисько», а їй на той час стукнуло вже сімнадцять. І вона непогано підросла.

— На той час,— продовжував чаклун після недовгого мовчання,— вона і її гноми вже нагнали страху на весь Махакам. Але одного разу вони з якогось приводу посперечалися, не знаю, чи то через поділ здобичі, чи то через черговість ночі на тижні, важливо, що в хід пішли ножі. Сімка гномів не пережила різанини. Вийшла сухою з води тільки Сорокопудка. Вона одна. Але тоді я вже був у Махакамі. Ми зустрілися віч-на-віч, вона миттєво впізнала мене й відразу докумекала, яка була моя роль тоді