Анджей Сапковський - Останнє бажання

в Крейдені. Запевняю тебе, Геральте, я ледь встиг виговорити заклинання, а руки тряслися в мене страшно, коли ця дика кішка кинулася на мене, розмахуючи мечем. Я ув’язнив її у витончену брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев'ять. Коли вона поринула в летаргію, я кинув брилу в гном’ячу шахту й завалив ствол.

— Халтурна робота,— прокоментував Геральт.— Легко розчаклувати. Не можна було спопелити, чи що? Адже у вас стільки винятково милих заклинань.

— Не в мене. Не моя спеціальність. Але ти правий, я схалтурив. Віднайшовся якийсь ідіот-королевич, який витратив безліч грошей на контрзаклинання, розчаклував її й із тріумфом привіз до себе додому, у якесь брудне королівство на сході. Його батько, старий розбійник, виявився розумнішим. Відстьобав синочка, а Сорокопудку вирішив випитати про скарби, які та награбувала разом із гномами й хитромудро сховала. Помилка татуся полягала в тому, що коли її, нагу, розпластали на лаві в ката, у того в помічниках ходив старший син короля. Якось так вийшло, що ранком той же старший син, котрий до того часу вже осиротів і втратив геть усю рідню, сидів на троні, а Сорокопудка зайняла місце першої фаворитки.

— Значить, не потвора.

— Справа смаку. Довго їй у фаворитках ходити не довелося. До першого палацового, гучно кажучи, перевороту, бо палац той більше скидався на корівник. Незабаром виявилося, що вона не забула про мене. У Ковирі організувала на мене три замахи з-за рогу. Я вирішив не ризикувати й перечекати в Понтарі. Вона знову знайшла мене. Тоді я втік в Ангрен, але вона й тут мене відшукала. Не знаю, як це в неї виходить, сліди я замітав добре. Напевно, властивість її мутації.

— А чого ж ти знов-то її в кришталь не вклав? Муки совісті?

— Ні. Таких не було. Однак виявилося, що вона набула імунітету проти магії.

— Неможливо!

— Можливо. Достатньо роздобути відповідний артефакт або ауру. Це, знову ж, могло бути наслідком її прогресуючої мутації. Я втік з Ангрену й сховався тут, на Лукомор'ї, у Блавікені. Рік прожив спокійно, але вона знову мене винюхала.

— Звідки знаєш? Вона вже тут?

— Так. Я бачив її в кристалі,— чарівник підняв паличку.— Вона не одна, керує бандою, а виходить, замислила щось серйозне. Геральте, більше мені бігти нікуди, я не знаю такого місця, де б можна було укритися. Так. Те, що ти прибув сюди саме зараз, не випадковість. Це Призначення. Доля. Фатум.

Відьмак підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, це ясно. Ти вб'єш її.

— Я не найманий убивця, Стрегоборе.

— Згоден, ти не вбивця.

— За гроші я винищую чудовиськ. Бестій, що загрожують людям. Опудал і страховиськ, створених чарами й заклинаннями таких типів, як ти. Але не людей.

— Вона не людина. Вона — чудовисько, мутантка, проклятий вилупок. Ти привіз кікімору. Сорокопудка гірша за кікімору. Та вбиває від голоду, а Сорокопудка — заради задоволення. Убий її, і я заплачу стільки, скільки ти побажаєш. У межах розумного, звичайно.

— Я вже сказав: історії про мутацію й прокляття Ліліт я вважаю дурницею. У дівчини є причини поквитатися з тобою, я в це втручатися не стану. Звернися до війта, до міської варти. Ти — міський чарівник, на твоєму боці тутешній закон.

— Чхати я хотів на закон, на війта й на його допомогу!— вибухнув Стрегобор.— Не потрібен мені захист, я хочу, щоб ти її вбив! У цю вежу не ввійде ніхто, у ній я в цілковитій безпеці. Але що мені з того, не можу ж я сидіти в ній до кінця днів своїх! Сорокопудка не відмовиться від свого, поки жива, я знаю. Ну й що, накажеш мені хиріти в цій вежі й чекати, коли прийде смерть?

— Дівчата сиділи… Знаєш що, чаклуне? Треба було дати полювати на дівчат іншим чарівникам, більш могутнім, і передбачити наслідки.

— Я прошу тебе, Геральте.

— Ні, Стрегоборе.

Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі анітрошки не зрушилося до зеніту, але відьмак знав, що в Блавікені вже смеркне. Він відчув голод.

— Геральте,— сказав Стрегобор,— коли ми слухали Ельтибальда, у багатьох з нас виникали сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе про те саме.

— Зло — це зло, Стрегоборе,— серйозно сказав відьмак, встаючи.— Менше, більше, середнє — усе єдине, пропорції умовні, а границі розмиті. Я не святий пустельник, не тільки саме добро творив у житті. Але якщо доводиться вибирати між одним злом і іншим, я волію не вибирати взагалі. Мені пора. Побачимося завтра.

— Можливо,— сказав чаклун.— Якщо встигнеш.

3

У «Золотому Дворі», кращому постоялому дворі містечка, було людно й галасливо. Гості, місцеві й приїжджі, були зайняті в основному типовими для їхньої національності й професії справами. Серйозні купці сперечалися із краснолюдами щодо цін на товари й відсотків кредиту. Менш серйозні щипали за сідниці дівчат, що розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві недоумки прикидалися добре інформованими. Дівки всіма силами намагалися сподобатися товстосумам, у той же час відштовхуючи безгрошових. Візники й рибалки пили так, немов завтра зранку заборонять вирощувати хміль. Моряки розспівували пісні, що вихваляли морські хвилі, відвагу капітанів і принади сирен, останнє — барвисто й у деталях.

— Напруж пам'ять, Сотнику,— сказав Кальдемейн шинкареві, перехиляючись через стійку так, щоб його можна було почути.— Шість хлопців і дівка, одягнені в чорні, прикрашені сріблом шкіри за новіградською модою. Я бачив їх на заставі. Вони зупинилися в тебе або «Під альбакором».

Шинкар наморщив опуклий лоб, протираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут вони, війте,— сказав нарешті він.— Кажуть, приїхали на ярмарок, а всі при мечах, навіть дівка. Одягнені, як ти сказав, у чорне.

— Угу,— кивнув війт.— Де вони зараз? Щось їх не видно.

— У маленькому закутку. Золотом платили.

— Піду один,— сказав Геральт.— Не треба перетворювати це на офіційний візит, принаймні, поки. Приведу її сюди.

— Може, й правильно. Але обережніше. Мені тут бійки ні до чого.

— Постараюся.

Пісня матросів, судячи за збільшенням насиченості ненормативними словами, наближалася до гучного фіналу. Геральт відкрив жорсткий і липкий від бруду полог, який прикривав вхід в еркер.

За столом сиділо шестеро чоловіків. Тієї, яку він очікував побачити, серед них не було.

— Ну чого?!— Гаркнув той, який помітив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, що проходив через ліву брову,