Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Багато чого змінилося з тих пір.

— Хоча б твоє ім'я. Тепер ти начебто б звешся метром Іріоном?

— Так звали будівельника цієї вежі, він помер років двадцять тому. Я вирішив, що його треба якось ушанувати, ну й зайняв його обитель. Я отут сиджу за резидента. Більшість городян живуть дарами моря, а, як тобі відомо, моя спеціальність — крім ілюзій, зрозуміло,— це погода. Часом шторм угамую, часом викличу, то західним вітром прижену ближче до берега косяк мерлангів або вугрів. Жити можна. Тобто,— додав він смутно,— можна б жити.

— Чому «можна б»? І навіщо ти змінив ім'я?

— У Призначення маса облич. Моє прекрасне зовні й огидне всередині. Воно простягнуло до мене свої закривавлені пазурі…

— Ти нітрохи не змінився, Стрегоборе,— поморщився Геральт.— Плетеш дурниці й при цьому корчиш розумні й багатозначні міни. Не можеш говорити нормально?

— Можу,— зітхнув чорнокнижник.— Якщо це зробить тобі приємність, можу. Я дістався сюди, утікши від моторошної істоти, яка зібралася мене прикінчити. Втеча нічого не дала, вона мене знайшла. Цілком ймовірно, спробує вбити завтра, у крайньому випадку — післязавтра.

— Та-а-ак,— безпристрасно простягнув відьмак.— Тепер розумію.

— Щось мені здається, моя можлива смерть не надто тебе хвилює.

— Стрегоборе,— сказав Геральт.— Такий світ. Подорожуючи, бачиш багато чого. Двоє б'ються через межу посеред поля, яке завтра стопчуть коні дружин двох тутешні графів, що жадають знищити один одного. Уздовж доріг на деревах талапаються повішеники, у лісах розбійники перерізають горлянки купцям. У містах раз у раз натикаєшся на трупи в стічних канавах. У палацах штрикають один одного стилетами, а на бенкетах раз у раз хто-небудь валиться під стіл, синій від отрути. Я звик. То з якого дива мене повинна хвилювати смерть, що комусь загрожує, до того ж, котра загрожує не мені, а тобі?

— До того ж, котра загрожує мені,— посміхнувшись, повторив Стрегобор.— А я ж бо вважав тебе другом. Сподівався на твою допомогу.

— Наша остання зустріч,— сказав Геральт,— мала місце при дворі короля Іди в Ковирі. Я прийшов отримати плату за знищення амфісбени, яка тероризувала всю округу. Тоді ти й твій побратим Завіст навперебій обзивали мене шарлатаном, бездумною машиною для вбивств і, якщо мені пам'ять не зраджує, трупоїдом. У результаті Іди не тільки не заплатив мені ні шелонга, але ще велів за дванадцять годин забратися з Ковиру, а оскільки клепсидра в нього була зіпсована, я ледь-ледь устиг. А тепер ти кажеш, що розраховуєш на мою допомогу. Кажеш, що тебе переслідує чудовисько. Чого ти боїшся, Стрегоборе? Якщо воно на тебе нападе, скажи йому, що обожнюєш чудовиськ, оберігаєш їх і стежиш за тим, щоб жоден трупоїдський відьмак не порушив їхнього спокою. Ну а вже якщо й після цього чудовисько розпатрає тебе й зжере, виходить, воно навдивовижу невдячне чудовисько.

Чаклун, відвернувшись, мовчав. Геральт розсміявся.

— Не надувайся як жаба, чаклуне. Кажи, що тобі загрожує. Подивимося, що можна зробити.

— Ти чув про Прокляття Чорного Сонця?

— А як же. Чув. Тільки під назвою Манії Божевільного Ельтибальда. Так звали мага, який улаштував бузу, у результаті якої перебили або ув’язнили у вежі кілька десятків високошляхетних дівиць. Навіть королівської крові. Нібито вони були одержимі дияволом, прокляті, зіпсовані Чорним Сонцем, як на вашому пихатому жаргоні ви охрестили звичайнісіньке сонячне затемнення.

— Ельтибальд, який зовсім не був божевільним, розшифрував написи на менгірах дауків, на надгробних плитах в некрополях вожгорів, проаналізував легенди й міфи детолаків. Ніяких сумнівів бути не могло. Чорне Сонце повинне було передвіщати швидке повернення Ліліт, шанованої на Сході під ім’ям Нійя, і загибель людства. Дорогу для Ліліт повинні були прокласти «шістдесят дів у золотих коронах, які кров'ю заповнять русла рік».

— Маячня,— сказав відьмак.— До того ж неримована. Усі пристойні пророцтва бувають у віршах. Усім відомо, що мав на увазі Ельтибальд і Рада Чарівників. Ви скористалися верзінням божевільного, щоб зміцнити свою владу, зруйнувати союзи, не допустити родинних зв'язків, улаштувати плутанину в династіях — словом, як слід посмикати за мотузочки, підв'язані до маріонеток у коронах. А ти мені мізки пудриш якимсь пророкуваннями, яких посоромився б навіть кривий старий на ярмарку.

— Можна скептично ставитися до теорії Ельтибальда, до інтерпретацій провісників. Але не можна заперечувати того факту, що в дівчат, що народилися після затемнення, спостерігаються жахливі мутації.

— Чому ж не можна? Я чув щось діаметрально протилежне.

— Я був присутній на розтині однієї з них,— сказав чарівник.— Геральте, те, що ми виявили усередині черепа й спинного мозку, неможливо було однозначно визначити. Якась червона губка. Внутрішні органі зміщені, перемішані, деяких взагалі немає. Усе покрите рухливими війками, синьо-рожевими клаптиками. Серце із шістьома камерами. Дві практично атрофовані, але все ж. Що ти на це скажеш?

— Я бачив людей, у яких замість рук орлині пазурі, людей з вовчими іклами. Людей з додатковими суглобами, додатковими органами й додатковими чуттями. Усе це були результати вашої метушні з магією.

— Кажеш, бачив різні мутації?— підняв голову чорнокнижник.— А скількох з них ти вколошкав за гроші у відповідності зі своїм відьмацьким покликанням? Га? Бо можна мати вовчі ікла й обмежитися тим, що їх показуєш дівкам у хліву, а можна мати вовчу натуру й нападати на дітей. Саме так було з породженими після затемнення дівчатками, у яких проявилася непоясненна схильність до жорстокості, агресивність, бурхливі вибухи гніву й надмірний темперамент.

— У будь-якої баби при бажанні можна відшукати подібне,— посміхнувся Геральт.— Що ти плетеш? Випитуєш, скільки мутантів я вбив, а чому тебе не цікавить, скількох я розчаклував, звільнив від пристріту? Я, відьмак, якого ви зневажаєте. А що зробили ви, могутні чорнокнижники?

— Застосували вищу магію. Нашу й священницьку, в різних храмах. Усі випробування минулися смертю дівчат.

— Це погано говорить про вас, а не про дівчат. Отже, перші трупи. Наскільки я розумію, розтинали тільки їх?

— Не тільки. Не дивися на мене так, сам прекрасно знаєш, що були ще трупи. Спочатку вирішили було ліквідувати всіх. Але потім передумали… Тих же, котрих все ж… забирали, розтинали. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі діти, ще насмілюєтеся критикувати відьмаків? Ех, Стрегоборе, Стрегоборе, прийде день, люди порозумніють і візьмуться за вас.

— Не думаю, щоб це трапилося дуже скоро,— кисло зауважив чарівник.— Не забувай, ми діяли, захищаючи людей. Мутантки залили б кров'ю цілі